Reform – латинське слово, що перекладається як “перетворюю”, “змінюю”. Суть реформ – викорінювання негативних суспільних явищ, які за попередніх умов народилися і процвітають.

В Україні через небажання політичних еліт змінюватися реформами почали називати різного роду “симулякри”. Якщо простіше – “що не зробиш – виходить рехворма”. Символом такого “симулякру” є совок. Совок як спосіб мислення, основою якого є патерналізм, небажання робити над собою зусилля. Працюючи в Комісії з найменувань при київському міському голові, мені часто доводилося спілкуватися з киянами, які брали участь у засіданнях Комісії чи в громадських обговореннях. Дивовижна річ: маса народу сприймає декомунізацію, вважає її корисною, висуває пропозиції з перейменування тих чи інших об’єктів міської топоніміки, але категорично не сприймає декомунізацію власної вулиці. Тобто люди за зміни, якщо це не стосується їх особисто.

Ще важче даються реформи війська та поліції. Заміна одностроїв чи перейменування міліції на поліцію – надзвичайно важливі, корисні, але недостатні кроки. Потрібно змінити спосіб мислення, змінити ставлення людей до роботи, а зробити це можливо лише з новою системою цінностей. Адже декомунізація – це не заміна серпа і молота на тризуб – це інший спосіб мислення: важлива не система та її велич, а людина і її життя.

Журналіст Дмитро Левусь у музеї Внутрішніх військ (тепер Національної гвардії), 2013 рік

ГУЛАГ – як предмет гордості Внутрішніх військ (тепер Національної гвардії). Експозиція надзвичайно показова. Вона коротко і дуже промовисто пояснює ідеологію, на якій побудована сучасна правоохоронна система. На жаль, із 2013 року змін у системі МВС небагато. Сторінка оновленої Національної поліції розповідає нам, що київські правоохоронці – це дитя Ради народних комісарів УСРР.

Сучасна поліція прагне ототожнювати себе з більшовицькою Росією, а не з Україною

Дарма, що українська міліція існувала в Києві й за доби Центральної Ради, й за часів Гетьманату Скоропадського. Більше того – навіть є українські правоохоронці, які загинули в українському Києві. Наприклад, 30 травня 1918 року в Печерському районі Києва в перестрілці з бандитами загинув вартовий Мірошниченко (28 років, уродженець Полтавщини). Це, так би мовити, за рік до “створення київської міліції”.

Прославлення російських більшовиків – це не формальність, як комусь може здаватися. Це справжня ідеологія історичної спадковості, святкувань, концертів, ювілеїв, привітань тощо. Це система мислення: “Мы не украинская полиция, мы советские менты – вот справка, смотрите – это мы”.

Сучасну ідеологію ЗСУ можна охарактеризувати таким чином: “Що завгодно, аби лише не Україна”

Отже, Міноборони виховує наших військовослужбовців так, як це роблять і в Самарі, й у Пскові: спільні дати, спільні перемоги та поразки, спільні герої. Таку армію скільки не перевдягай – вона є носієм чужої ідеології. У цій системі координат ЗСУ та Україна як держава виставляються у світлі “тимчасового непорозуміння”. Мовляв, все життя ми воювали разом, спільно били Петлюру й Шухевича, спільно душили Прагу, спільно страждали в Афгані, а тут “взяли и придумали себе Украину и незалежность – ну, ничего, все образумится”.

Ідеологія поразок

Попри всю зовнішню велич СРСР, для Збройних Сил України асоціювати себе з радянською армією – це ідеологія поразок. Це утвердження московської тези “Украина – историческое недоразумение”. Саме тому підготовка ідейного і вмотивованого українського вояка не можлива без повного і рішучого розриву із совком.

ЗСУ потребує нових символів і змістів. Ми є нащадками запорожців, вояків Армії УНР, УГА та УПА, але аж ніяк не “дети тех, кто выступал на бой с Центральной Радой”. Наші перемоги – це походи на Царгород (860-1043), битви за Жовті Води (1648), Пилявці (1648), Конотоп (1659), Крим (1918), Вапнярку (1919) і Вознесенськ (1919).

Головне – потрібна воля до змін. Бо “якось воно буде, на все потрібен час” ні до чого доброго не призведе.

Павло ПОДОБЄД, “Тиждень”