Практично всі, хто міг і хотів, вже проаналізували висловлювання міністра закордонних справ Польщі Вітольда Ващиковського 3 липня 2017 року, в якому він доволі некоректно намагався поєднати мету України щодо вступу до ЄС та ім’я одного з українських лідерів Степана Бандери, пише у своєму блозі на “Новому часі” колишній уповноважений президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки Богдан Соколовський. Тепер, коли вже минули явно і неявно пов’язані з цим висловлюванням події та вляглися пристрасті, варто холоднокровно проаналізувати це висловлювання офіційного представника Польщі, його причини і наслідки.

То чому ж міністр наговорив образ на нашу адресу?

Насамперед звертає на себе увагу те, що вперше держава Польща фактично втрутилася у внутрішні справи держави України, оскільки міністр закордонних справ не потребує формального погодження на те, аби висловлюватися від імені своєї держави. Хоча цілком імовірно, що пан міністр Ващиковський цього разу враховував і чужі думки та позиції (тобто не слід відкидати те, що йдеться про якусь гру). Оскільки раніше він не був помічений як знавець автобіографії чи діяльності Бандери, про його публікації на цю тему невідомо, у відповідних круглих столах, конференціях чи дискусіях та інших заходах участі не брав – значить, мусив послуговуватися чиєюсь інформацією. Тут доречно відзначити, що офіційна позиція Польщі щодо незалежної України завжди була і є позитивною.

Недостатньо глибоко ще проаналізовано те, що згадане висловлювання мало місце перед виступом у Варшаві Президента США Дональда Трампа перед 12-ма лідерами країн або урядів гіпотетичного проекту “Міжмор’я”, куди офіційна Польща не запросила представника України. Цей проект базується на політичній основі і його практичного значення наразі не помітно. Більш значущим і практично вигідним могло би бути об’єднання держав, що межують із Каспійським, Чорним і Балтійським морями, куди входять і Україна, і Польща й інші країни. Над таким проектом ґрунтовно працювали президент України Віктор Ющенко, президент Польщі Лех Качинський та ін. у 2007–2009 рр., керуючись потребами майбутніх років і напрацюваннями минулого та цього століть. Тут варто зауважити, що після кількох років роботи із зацікавленими сторонами, обидва президенти дійшли висновку, що такий проект не може створюватися як політичний, а його економічні аспекти – актуальні. Саме тоді був розроблений і опрацьований із зацікавленими сторонами проект “Каспійсько – Чорноморсько – Балтійський енерготранзитний простір” за участю України, Польщі та інших країн. Такий проект міг би мати практичну користь як для країн ЄС, так і для всіх держав Євро-Азійського континенту. Звертає на себе увагу, зокрема й те, що проект після приблизно двох років переговорів був підтриманий ЄК і ніколи не підтримувався РФ. На жаль, цей проект не був реалізований із відомих причин.

Підсумовуючи взаємодію нового керівництва США з європейськими лідерами і промови Трампа у Варшаві, напрошується висновок про те, що у Європі, серед іншого, може зароджуватися нова тенденція: має місце спроба формування структури, альтернативної до ЄС, під “патронатом США” за участі Польщі, хоча її економічне значення не очевидне. Україна, при цьому, залишається прихильником ЄС. За такого сценарію виходить, що Варшава дійсно відділяє Київ. Хоча історія підказує, що все це недалекоглядно. З іншого боку, звертає на себе увагу той факт, що українська ніша у згаданому проекті залишається вільною, що формує нам інтригу вибору.

Ні представника України, ані представника Польщі не запросили гостями на саміт G-20, хоч туди запрошували представників країн із подібним і нижчим рівнем економічного розвитку. Також важливо те, що там обговорювали й українське питання, і ті світові проблеми, у вирішенні яких обидві країни могли би відіграти помітну роль. З іншого боку – обидві країни не належать до G-20, а значить формально не мали би бути запрошеними і, відповідно, не мають підстав для невдоволення. Все це можна розцінити, як те, що і Україна, і Польща для економічно сильних держав можуть бути об’єктом, а не суб’єктом світової політики. Іншими словами: й Україна, й Польща самі по собі сприймаються у світі як “середнячки”, якими можна керувати збоку. А об’єднання цих країн між собою та з іншими країнами автоматично піднімає їх роль у світовій політиці, а це може бути комусь не вигідно.

Безумовно, згадані публічні висловлювання польського міністра закордонних справ Ващиковського стосовно України й української нації є найбільш болючими з огляду на низку причин. Принаймні такого ще не було за час незалежності України. Наслідки можуть проявитися через багато-багато років. Їх, мабуть, слід сприймати як озвучення позиції польської нації щодо українців. Якщо не теперішньої позиції, то тієї, яка буде через кілька років (два-три), якщо ми щось не змінимо. Ігнорувати ці висловлювання і позицію, яка формується, категорично не можна.

А формувалася ця позиція давно. Принаймні, остання хвиля такого формування – 70–80 років. Тобто – включно з періодом, коли ми були радянською республікою.

Дуже поверхово цей історичний період формування польського переконання можна описати так:

До 1937-го року і на території теперішньої України, і теперішньої Польщі українці й поляки жили дружно і навіть могли бути прикладом того, як мирно можуть співіснувати два етноси в рамках одної недемократичної держави.

З осені 1937-го через костел і церкву українці нацьковувалися на поляків, а поляків – на українців. Так було і на територіях, які тепер належать Польщі, і на територіях, які тепер належать Україні.

На перший погляд, вся ця штучна ворожнеча в часі збігалася із сумними подіями, які відбулися в СРСР, починаючи з 1937-го року. Насправді, мабуть, йдеться про участь “третьої” сторони (третіх сторін) в українсько–польських стосунках.

Потім тоталітарні режими винищували і українську, і польську інтелігенцію.

Далі, в період приблизно 1944–1947 рр., відбувалося активне переселення народів, коли українців і поляків виселяли з віками нажитих рідних місць у, як правило, невідомість, і тасували території (власне тасували, хоча офіційно це називалося обміном територіями, їх оптимізацією, вирівнюванням кордонів тощо).

Серед іншого, таким переселенням розривався, зокрема, зв’язок між живучим і колишніми (померлими) поколіннями – відомо багато прикладів, коли молоді покоління після переселення розпачали, що не могли поклонитися своїм предкам, оскільки їх захоронення були недоступними – залишилися в місцях виселення.

Потім і в Польщі, і в УРСР нищилися храми.

Пізніше, вже в час незалежності України, руйнувалися українські могили на окремих українських кладовищах у Польщі. І, врешті-решт, – там ліквідувалися українські могили.

Пізніше організовувалися антиукраїнські акції за участю місцевої влади.

І вже зовсім недавно – руйнація пам’ятників українським героям. Яскравий тому приклад – на кладовищі коло Перемишля.

Треба відверто визнати, що протягом всього часу ми мовчали і все чекали якою буде реакція офіційної влади. В результаті переконувалися: реакція влади закономірна, правильна – згідно підручника. Тепер же можна зробити висновок про те, що цього було замало, оскільки формувалася інша позиція нації. Часто рішення приймалися завбачливо – усно, а ми, українці і поляки, стверджували їх своїми підписами і таким чином брали на себе відповідальність.

Зрештою, напрошується банальне питання: а який з названих процесів був повністю досліджений, пояснений, упереджений тощо? Відповідь, нажаль, проста: жоден!

Очевидно, що багатьох речей вдалося б уникнути, якби мала місце відповідна активність народних мас, якби на кожний випад проти нас реагувала не тільки влада, а й народ (акціями протесту, відмовою продукції та послуг тощо). А ми все чекаємо, що хтось для нас має щось зробити, “але не я”. Так було в часи колишніх імперій, так є в сучасних тоталітарних системах. Ми ж кажемо, що ми – демократи, європейці. Хіба ні?

То що ж тепер робити далі?

Можна, звичайно, залишити все без змін, мовляв: “хай ся діє Божа воля” – представники влад періодично робитимуть гарні заяви, запевнятимуть у великій прихильності тощо. А в народах і далі самі по собі розвиватимуться процеси, які мали місце в згаданий період. У результаті, ще через кілька років ми матимемо ворога в особі Польщі на заході – такого, як на сході. Тільки тепер, під час чергової агресії, здається, все українське населення починає усвідомлювати, що наш стратегічний ворог на сході, правдоподібно, сидить у Кремлі – про що принаймні твердили українські патріоти – державники вже понад 300 років. А як ми, українці, реагували на це?

Незаперечно корисним і для українців, і для поляків було б жити не минулим, а майбутнім. Слід би виходити з того, що нам обидвом нічого ділити, а значить є всі підстави дружити державами і брати участь у серйозних міжнародних проектах, які зорієнтовані у майбутнє і часто не під силу одній державі.

Треба визнати, що в історії українсько-польського сусідства були і світлі, і темні сторінки, як між кожними сусідами. Напевно, у минулому були допущені помилки з обох боків. Але слід враховувати, що, мабуть, не обійшлося й без сторонніх впливів на українсько-польські стосунки. А в такому разі зараз є контрпродуктивно посилатися на будь-які цифрові дані, типу: хто перший почав, скільки загинуло і т.д. Тільки тоді, коли будемо разом і самі вирішимо всі наші питання, – з нами буде рахуватися світ, в тому числі – й теперішні “запеклі” друзі. Іншими словами: лише за умови дружніх стосунків і Україна, і Польща завжди будуть суб’єктами міжнародної політики, а не об’єктами.

Очевидно, що першим невідкладним кроком у цьому напрямку могло би бути вичерпне з’ясування всіх подробиць наших минулих, теперішніх і майбутніх українсько-польських стосунків і укладення відповідних угод. Тут дрібниць нема. Мабуть, з обох боків кожне питання має бути всесторонньо вивчено і обговорено не тільки науковцями і представниками влад, а й представниками народних мас і носіями об’єктивних даних про “пікантні” події та ін. Серед іншого, варто врахувати, що офіційні дані тодішніх правлячих режимів були часто необ’єктивні. Зокрема, треба врегулювати всі питання, пов’язані з переселеннями українців і поляків у ХХ столітті.