Взагалі-то все мало бути зовсім навпаки. Маю на увазі послідовність дій, а не їхній зміст. Зі змістом, як на мене, все нормально. Це я про заборону підрозділів російського кібервійська в Україні – перепрошую, якщо відразу не зрозуміло.

Послідовність, нагадаю, була така: тижні два тому президент на виконання рішення РНБО місячної давності видав указ, згідно з яким провайдери мають перекрити на три роки (цю подробицю чомусь усі пропустили) доступ до кількох російських інтернет-сервісів. Структури Євросоюзу м’яко засудили “обмеження свободи слова”. Представники НАТО, навпаки, висловилися в тому сенсі, що Україна має право на безпеку. Росіяни влаштували істерику, причому “ліберали” з “кремлінами” співали в унісон. Українські лідери громадської думки досить детально пояснили, чому “ВКонтакте”, “Яндекс”, “Одноклассники” та Mail.ru – отрута. Українських споживачів ніхто не питав. Минулого понеділка в місцевих офісах “Яндекса” було проведено обшуки, вилучено сервери та документацію. У вівторок “ВКонтакте” оголосив про закриття київського представництва. Якщо вмерла, то вже вмерла.

То що, ми тепер Росія? Ні, ми не Росія. І не Китай. І не Північна Корея. У Китаї залізна стіна. У КНДР проблема із залізом. А в Росії є спеціальний орган, називається “Роскомнадзор”, і те, чим у нас у порядку гасіння пожежі займаються президент і РНБО, там щодня рутинно виконує спеціально створена для цього машина. В інтересах своєї держави. Яка держава, такі й інтереси. Те, що російські спецслужби перетворили приватні інтернет-ресурси на свої філії, було зрозуміло вже роки три, відколи засновник “ВКонтакте” Павло Дуров у відповідь на вимогу ФСБ забезпечити доступ до даних євромайданівців продав свою соціальну мережу Кремлю й назавжди покинув Росію. Усе листування користувачів, усі зв’язки, усі пересування перебувають під контролем Великого Брата, а як братні контролери звикли використовувати особисту інформацію, краще довідатися в Орвелла.

Насправді мені цікаво дізнатися, якою була масова й типова реакція плюс-мінус 16 млн українських споживачів, але повноцінного моніторингу я щось не бачив – тільки окремі репости, почасти схвальні, почасти розлючені. Заздалегідь було зрозуміло, що середньозважений (і, будьмо відверті, знайдений легко) парафіянин російських інтернет-культів буде не в захваті. Тим більше що “ВКонтакте” ще й цілком відкрито функціонує як сховище піратського контенту, і після закриття барахолки ex.ua це був чи не єдиний прихисток любителів шари. Слід згадати й супутній контекст: водночас із наступом на права й свободи хом’ячків у нас прикрутили російські антивіруси й бухгалтерську програму. І хоча аудиторія цих продуктів не в усьому перетинається, емоційне тло було забезпечене. Ну й зовсім уже останній штрих: ті, хто в темі, так чи так тримають у пам’яті нещодавню малозрозумілу епідемію наїздів на вітчизняних IT-розробників – із масками, автоматами й конфіскацією всього-всього електронного. Результат – чергове звинувачення вертикалі (якої в нас за великим рахунком не існує) в узурпації та утисках. Одне слово, негативчик.

Детоксикація – складна, відповідальна й зазвичай болюча процедура, їй потрібні супутні заходи, ну хоча б інформаційною кампанією. Невже складно було влаштувати завчасно хвилю лікнепу – зі прикладами, прецедентами, думками авторитетних для цільової аудиторії персон? Ну складно, але ж це рутина гібридної війни, і перекладати цю ділянку знову на небайдужих активістів – якесь інфантильне аматорство.

Уже вкотре доводиться констатувати, що в нинішньої української влади на додачу до інших системних проблем є серйозна проблема з комунікацією. Залежно від смаків називайте це пропагандою чи піаром – у нас немає ані того, ані іншого. Можна гадати, проявом чого саме ця дірка є: переконаності в моральній правоті (правда сама переможе), системних помилок в організації процесів чи зневаги до думки кожного окремого громадянина в інтервалі між виборами. Лідери західних демократій безперервно продукують прес-конференції, брифінги, звернення до націй, і корона ні з кого не падає. У нас, щоб дізнатися думку влади, треба або пробитися до тіла, або конспектувати офіційні виступи (слід визнати, непогано складені, але це все, на що ми здатні?).

Є ще одне дискомфортне припущення: ми не маємо інформаційної політики, бо не маємо політики як такої – як послідовності заходів, вибудуваної згідно з цінностями, інтересами та стратегіями, а маємо хаотичну послідовність більш-менш ефектних акцій у перервах між узгодженням інтересів усередині політикуму. У будь-якому разі переконати нас у зворотному нема кому.

Юрій МАКАРОВ, “Тиждень”