Любити батьківщину – це дуже добре. Головне, якось визначитися з батьківщинами.

Днями у ЗМІ з’явилася інформація про проблеми Таврійського національного університету імені В. Вернадського, який у 2016 році було переведено з Севастополя до Києва. Те, що наша освіта (і не лише вища), незважаючи на переможні рапорти міністерства Гриневич, перебуває у жалюгідному стані, — ані для кого не сенсація. Тому чергові скарги на скрутне становище вишу пройшли б поза увагою, якби не одне «але».

Lenta.ua наводить фрагмент інтерв’ю нинішнього в.о. ректора Таврійского університету Володимира Казаріна веб-ресурсу «Русская народная линия». Інтерв’ю це було опубліковано у 2006 році, але звучить воно вкрай цікаво.

«Вы не хуже меня знаете: украинизация продолжается. Продолжаются попытки ограничить в правах русский язык, вытеснить русскую культуру. Мы пытаемся противостоять этому… В результате, мы можем, например, с гордостью сказать: 94 процента школ Крыма — русские. Между тем, во многомиллионном Киеве остались только 4 русские школы, а в Донецке и Луганске их не более 25-и процентов. Так что Крым пока остается территорией русской культуры», — заявив тоді Володимир Казарін, який у 2016 році переїхав з окупованого півострова до Києва і був призначений виконуючим обов’язки ректора евакуйованого Таврійского національного університету.

Такі вислови з вуст керівника українського вишу, на перший погляд, здаються абсурдом. Закрадається навіть думка, що це фейк. Однак якщо піти за наведеним вище посиланням, виявиться, що таки не фейк: навряд чи російський націоналістичний веб-ресурс у 2006 році спав і гадав, як би очорнити чесного українського патріота. З тієї ж публікації (яка, до речі, має характерний заголовок «Здесь русский дух…») ми дізнаємося, що філолог-пушкініст Казарін Володимир Олександрович на той час очолював Кримське товариство російської культури, метою якого, як він пояснив «Русской народной линии», є «защита, пропаганда и развитие русской культуры и языка».

Чим завершилася «пропаганда русской культуры» для Криму і всієї України – нагадувати зайве. Можна лише припустити, що нинішній керівник ТНУ імені Вернадського може пишатися своїм внеском у цю справу, оскільки останні десятиліття він функціонував у Криму не лише як вчений-літературознавець, а і як політик. Взагалі, політична біографія у Володимира Казаріна дуже своєрідна. Починав він як перший секретар Сімферопольського міськкому Союзу комуністів Криму. Двічі був депутатом Верховної Ради АР Крим – у IV скликання від КПУ, у V від блока Куніцина. У 2001 – 2004 роках був заступником голови Ради Міністрів Криму. У 2004 році Казаріна виключили з Комуністичної партії — як він розповів в іншому інтерв’ю «Русской линии», за те, що він закликав кримчан голосувати за Януковича, а не за Симоненка. До речі, свою діяльність в уряді Криму Казарін охарактеризував журналістам так: «Я думаю, мы в чем-то являемся примером для всей страны. Знаете, как в той поговорке: ласковый теля семь маток сосет. Наша политика состоит в том, что мы приглашаем всех, кто любит Севастополь, прийти и работать в нашем городе. А мы создадим им все необходимые условия…»

Ну що ж, телята доссалися. Ще раз нагадуємо: це не віхи з біографії якогось Аксьонова або Поклонської, або ще когось із фігурантів списку «Особи, які переховуються від органів влади України». Це – життєпис діючого керівника Таврійського національного університету, підпорядкованого Міністерству освіти України, вишу, який спеціально відроджували, щоб дати студентам з окупованих територій отримувати українську вищу освіту.

Чому саме можна навчитися під керівництвом Володимира Казаріна – можна припустити, якщо погортати сайт Всесвітнього Російського Народного Собору, членом ради якого він був, принаймні, до 2010 року. Організацію цю з моменту заснування очолює голова РПЦ патріарх Кирило, який, гадаємо, окремого представлення читачам не потребує, а у його заходах неодноразово брав участь Володимир Путін. Сам Собор, як сказано на його офіційному сайті, займається «объединением всех русских людей, независимо от страны проживания и политических взглядов».

Об’єднанням «русских людей» Казарін успішно займався і у наступних роках, перебуваючи на посаді заступника голови Севастопольської міськадміністрації. Саме йому випала «честь» приймати у Севастополі улюбленого путінського байкера Хірурга – Олександра Залдостанова, який влаштував в українському Криму байк-шоу з російськими прапорами. «Байкеры получили здесь очень много своих сторонников. Думаю, это тоже хорошо», — задоволено заявив тоді Казарін в інтерв’ю «Росбалту».

Коли об’єднання «русских людей» логічно завершилося анексією Криму, Володимир Казарін почав працювати у Кримському федеральному університеті, який окупанти заснували на базі залишків ТМУ імені Вернадського. Тоді ж він отримав і російське громадянство, причому прийняв його у найкоротший термін: 21 березня 2014 року окупаційна влада оголосила про видачу російських паспортів, давши кримчанам три місяці на роздуми, а вже 6 квітня 2014 року Казарін отримав паспорт. Скан цього паспорту гуляє Інтернетом вже три роки – фейк це чи не фейк, сказати важко, однак сайт Федеральної податкової служби РФ (https://www.nalog.ru/rn77/) зненацька знає людину з таким номером паспорта та стверджує, що Казарін Володимир Павлович, який народився 15.08.1952 у м. Ашхабад та отримав російський паспорт 06.04.2014 за номером 97 14 092257, досі є платником податків Російської Федерації і має ІНН 910225563902.

Скріншот з сайту Федеральної податкової служби РФ:

Однак восени 2015 року між Казаріним та його новими роботодавцясм з’явилася тріщина. У жовтні 2015 року його було звільнено з Кримського федерального університету – за словами Казаріна, за критику освітньої політики окупантів. Казарін перебрався до Києва, і у листопаді того ж року міністр освіти Лілія Гриневич радо призначила його в.о. ректора відродженого Таврійського національного університету імені Вернадського.

Чому пані Гриневич, яка вже не перший рік дає палкі інтерв’ю про захист української мови та необхідність патріотичного виховання, раптом взяла на керівну посаду члена Всесвітнього Російського Народного Собору, який роками «захищав» українські школи від українізації, — знає лише пані Гриневич. Звичайно, можна сказати, що кожний має право на помилку. Кожний може опинитися в окупації і потім зненацька виявити, що «русский мир» — це не молочні ріки з кисільними берегами. Кожний може, врешті-решт, змінити свій світогляд. Але не кожний протягом десятирічь наближав цю окупацію усіма силами. Не кожний був членом ради російської націоналістичної організації. Не кожний палко приймав у себе в місті Хірурга з кодлом путінської «вати». І не кожному після цього всього було довірено очолювати український виш, який спеціально було відроджено задля студентів, які опинилися в окупації саме з вини таких, як нинішній очільник їхнього університету. Все буває у житті, але потрібно ж мати хоч якесь уявлення про мораль! Однак з цим у керівництва Таврійського національного університету явні проблеми. І у керівництва Міносвіти – теж.