У квітні 1989 року я ледь зводив кінці з кінцями, працюючи журналістом-фрилансером у Празі. Той час здавався складним, а часто й страхітливим.

Хвиля реформ, що котилася іншими частинами радянської імперії, тоді ще не дісталася до таємної поліцейської потуги, яка панувала в комуністичній Чехословаччині. Один британський дипломат застерігав мене, що там я “помру з нудьги”. Але нудно не було. Мене лякали, погрожували депортацією, арештували й били. Я був єдиним західним журналістом у країні й почувався б самотньо, якби не кілька сміливих чехів, що зі мною потоваришували.

Тепер я розумію, що то були золоті часи. Комунізмові лишалося кілька місяців. Захід був на піку активності. У величному посольстві США кипіла робота: допомога дисидентам і підривання режиму. Усемогутнє “Радіо Свобода” пробивало залізну завісу. Пропаганда наших опонентів була до смішного непереконлива. Типова стаття в комуністичній газеті Rudé právo займала цілий розворот. Важливе послання зазвичай губилося десь у 28-му абзаці серед завалів нечитабельного жаргону й кліше. 28 років потому я пишу ці рядки у Празі, що процвітає, як і мої друзі.

Але наші колишні уявлення про світ розбито вщент. Зірка Америки згасла. Замість універсальних цінностей, свободи й демократії, Адміністрація Дональда Трампа сіє неотесаний і пожадливий націоналізм. Обсаджена неконтрольованою міграцією, наслідками фінансової кризи та провальних війн в Афганістані й Іраку, західна політична, економічна й соціальна модель уже не видається безумовно привабливою.

Опоненти стали розумнішими й небезпечнішими. Північнокорейський режим на порозі перетворення на ядерну державу. Вплив Кремля посилюється на хвилі хитрої пропаганди та майстерних маніпуляцій в інтернеті, з якими нам складно боротися. Тут легко було б упасти в неошпенґлерівський песимізм, поширений серед журналістів та експертів. Захід пустив коту під хвіст тріумфальні здобутки 1989-1991 років. Якщо ядерна війна не знищить нас раніше, ми станемо челяддю в тіні китайської гегемонії.

Але цей підхід спонукає подивитися на історію. Холодну війну слід пам’ятати не за її щасливим кінцем, Оксамитовою революцією, свідком якої я був у Чехословаччині, Круглим столом, котрий привів до влади в Польщі “Солідарність”, чи падінням Берлінського муру, а за моторошним початком і жалюгідною серединою. У період від 1945-го до 1989-го Захід переважно програвав. Радянська імперія бачилася непорушною. Легко придушила антикомуністичні повстання у Східній Німеччині 1953 року, в Угорщині 1956-го та Чехословаччині 1968-го. Дисидентський рух мав символічне значення, але реального виклику режимові не кидав. У Празі я ходив до могили Мілади Горакової – чехословацької соціал-демократки, яку стратили після сталінського показового суду 1950 року. Нині вона національна героїня, а тоді її відвага здавалася марною.

Кремль поводився безжально експансійно за кордоном. Після війни ми ледь устояли перед захопленням комуністами влади в Італії та Франції. У середині 1970-х Радянський Союз зганьбив Захід в Індокитаї. Опір червоній навалі передбачав відносини з відразливими диктаторами. У нас пріоритетом було виживання, а не моральна перевага.

Багато хто з нашого боку сумнівався, що ми заслуговуємо на подібну позицію. Планова економіка, якщо вірити статистиці, здавалася незрівнянно кращою за безлад і недалекоглядність конкурентного капіталізму. Просторікування Заходу про права людини звучали сумнівно з огляду на наших союзників. Плями на репутації в комуністів були не більші, ніж у західного імперіалізму. Річард Ніксон викликав таку саму недовіру, як нині Дональд Трамп.

Ми недооцінюємо, наскільки ризикованою була холодна війна в питанні ядерного зриву. Під час криз навколо Куби й Західного Берліна, та й інших конфліктів, ми були близькі до взаємознищення. Нинішні загрози в порівнянні видаються помірними. Північна Корея дивувала кожного президента США від Білла Клінтона. Але ідеологічно й мілітарно це не той суперник, що радянська імперія. Путінська Росія так само.

Розмови про смерть лідерства Сполучених Штатів теж перебільшення. Після ранніх тривожних випадів Трамп нібито погоджується приблизно на ту ж таки зовнішню політику, яку вели його попередники. Як Барак Обама побачив, що гіперраціональність та відстороненість мають межі, так і Трамп починає розуміти, що “твердість” не вирішує світових проблем.

Його підхід “пан або пропав” спрацьовував у світі нерухомості, де найгірше – це провал проекту або стягнення банком боргу. А в міжнародних справах усе інакше, надто коли треба мати справу зі дратівливим і добре озброєним режимом (як у Пхеньяні). Щоправда, певна непередбачуваність, хай як вона хвилює союзників, може зіграти нам на руку, вибиваючи з колії противників.

Головне, що США, навіть на чолі з Трампом, залишаються при охороні безпеки світу. Поліціянт нам може не подобатись, але він патрулює район.

Песимістам нагадаю: самокритика – найперша ознака здоров’я західної цивілізації. Це ознака сили, а не слабкості. У Пекіні, Москві та Пхеньяні про таке немає і мови.

Едвард ЛУКАС, “Тиждень”