Окрім адекватної, хоч і запізнілої реакції західних аудиторій на російську загрозу, помітне й інше небезпечне та оманливе явище: порив залагодити все дипломатичним способом.

За цією логікою в будь-якому конфлікті винні дві сторони. Тобто ми на Заході, мабуть, спровокували Росію на її неприємну поведінку. І не варто нам погіршувати ситуацію, чіпляючись за хибну політику минулого. Натомість слід по-новому розпочати діалог і брати до уваги погляди та побажання Кремля.

Прикладів такої логіки вдосталь. Один із провідних її поборників – колишній посол Великої Британії в Москві сер Тоні Брентон. Іще один – Генрі Кіссінджер. Погоджуються з ними політики в Австрії, Болгарії, Німеччині, Франції, Італії. Майкл О’Генлон з Інституту Брукінґса, який зазвичай мислить тверезо, нещодавно поділився деякими своїми міркуваннями з читачами у Wall Street Journal. Його стаття значно краща за матеріал Анатоля Лівена, який я нещодавно розкритикував. О’Генлон не вважає розширення НАТО помилкою, засуджує дії Росії і хоче допомогти таким країнам, як Грузія та Україна, що прагнуть інтеграції із Заходом.

Проте, на думку автора, якщо ми не збираємося виконувати безумовну, але пусту обіцянку про перспективу членства України та Грузії в НАТО, яку дали на Бухарестському саміті 2008 року, то треба взяти своє слово назад. Натомість слід почати переговори про “нову архітектуру безпеки”, яка остаточно закріпить нейтралітет за сусідніми з Росією країнами, що не є членами НАТО. Це має бути в обмін на багатосторонні гарантії безпеки. Кремлю в такому випадку доведеться вивести війська з Молдови й України, проблему Криму можна “залагодити”, а всім зацікавленим державам буде дозволено вступ до Європейського Союзу, якщо ті забажають.

Такий підхід може видаватися заманливим, але суперечить реальності й елементарним принципам. Це пояснює у своєму блозі Стівен Пайфер (теж із Інституту Брукінґса). Чого б ці країни на таке погоджувалися? Швеція та Фінляндія цінують свою свободу дій. А така домовленість назавжди припише їх до безпекової сірої зони. Багатосторонні гарантії безпеки видаються непоганою ідеєю, коли не згадувати Будапештського меморандуму 1994 року. У ньому Росія пообіцяла поважати кордони України й утримуватися від економічного тиску, а Україна, своєю чергою, відмовилася від ядерної зброї. Підпункту про те, що угоду буде порушено, “якщо влада в Києві нам не подобається”, в документі не було. Тоді ж таки під гарантіями, визначеними в угоді, підписалися й західні ядерні держави. Нині результатів не чути й не видно.

Як наслідок – до Росії немає достатньої довіри, аби вона могла доєднатися до якоїсь Ялти-2. А Захід мав би посоромитися ратувати за таку ідею. До того ж незрозуміло, чи погодився би Кремль вивести війська із простору, який вважає своєю “внутрішньою імперією”. Адже центральне послання путінської пропагандистської машини полягає в тому, що загнилий, віроломний і небезпечний Захід узяв священну вітчизну в облогу. Насправді Захід не ворог (адже російські можновладці там скуповуються, інвестують і розважаються), але режим воліє створювати такий образ. Навіщо відмовлятися від тактики, котра так добре відволікає народ від жорстокості й брехні його власних правителів?

Не погодиться Росія і на розширення ЄС. Як слушно зауважує Пайфер, конфлікт в Україні стався не через питання членства в НАТО, а через нудну, але важливу Угоду про зону вільної торгівлі з ЄС.

Але найважливіше в такій ситуації, що це справа принципу. Українці й грузини боролися за нашу свободу тоді, коли Захід переважно відмахувався від розмов про російську загрозу. Ми в боргу перед ними й маємо шанувати цей борг.

Справжня проблема тут аж ніяк не пов’язана з Росією – країною із занепалою посередньою економікою та роздутим військовим сектором. Вона у слабкості Заходу. Ми втратили впевненість у верховенстві права, демократії та життєздатності капіталізму “загального добробуту”. Тому такі несміливі, коли йдеться про просування наших цінностей за кордоном і захист їх удома. І тут відкривається величезний простір для нового осмислення.

До “нейтральної” безпекової зони у своїй колонці Майкл О’Генлон зарахував Швецію, Фінляндію, Білорусь, Україну, Молдову, Грузію, Вірменію й Азербайджан, а також Кіпр, Сербію, деякі балканські країни. На його думку, НАТО й Москва могли б зобов’язатися гарантувати їхню безпеку, а Росія мала би вивести свої війська з тих держав, де вони сьогодні є. Після того Захід скасував би економічні санкції проти Кремля.

Утім, це не вирішило би проблеми. Адже “ключовий виклик для нормалізації відносин між Заходом і Росією полягає у відновленні європейського безпекового порядку, який задовольнить обидві сторони, – пише Стівен Пайфер у відповіді на колонку О’Генлона. – Розширення НАТО на пострадянських теренах у видимій перспективі не розглядається. Але спроби створити єдину зону нейтральних країн, багато з яких не погодяться на це і в багатьох із яких російське втручання не припиниться, необхідної відповіді не дають”.

Едвард ЛУКАС, “Тиждень”

Источник: newsonline24