У нас є негативний досвід роботи іноземців, які були запрошені на державну службу в Україні. Чим закінчився цей експеримент, ми бачимо і розуміємо. Це закінчилося нічим, тому що ці люди ні кревно, ні ментально не пов'язані з Україною. Призначення іноземців – це момент нівелювання спроможності української нації до державотворчих механізмів. Нам намагаються прищепити думку, що українська нація неспроможна висунути зі своїх лав людей, які спроможні вивсети державу з економічної кризи.

Для захисту прав наших громадян на непідконтрольних територіях, по-перше треба визнати що це окуповані території, а не такі, що знаходяться під ефективним контролем РФ. Ми можемо вести прямі перемовини у т.ч. і по заручниках з країною-окупантом. Таким чином і західні партнери могли би тиснути безпосередньо на окупанта, а не на квазі-республіки.

Відповідно Росія веде повністю зобов'язання щодо дотримання прав людини, відповідає за утримання військовополонених, а не заручників. Саме незрозуміла позиція української сторони і дає можливість Росії маніпулювати цими поняттями. Саме тому досі до українських бранців не допущено навіть представники Червоного Хреста, і ми не провели навіть можливість ідентифікації українських бранців, які знаходяться у полоні у бойовиків, і на території РФ.

Питання українських бранців використовується Росією з метою тиску на український уряд. Офіціну сторону намагються замінити окремими громадськими організаціями або народними депутатами, як от Н.Савченко.

Скоріше за все у вересні буде прийнятий закон про реінтеграцію, де ключовим положенням буде дотримання українською стороною всіх взятих на себе зобов”язань щодо Мінських угод: загальна амністія, особливий статус і фактично федералізація країни.

Три роки на Сході гинуть наші хлопці, і в той же час туди йшли ешелони, які живили економіку невизнаних республік . Це сюр? Ні – це українська реальність.