Уже перші кроки В.В.Путіна на чолі Російської держави наочно показали всім притомним людям, про побудову якого режиму йдеться: повернення сталінського гімну («в дівоцтві» – пісні про партію більшовиків), загадкові вибухи будинків у Москві й «навчання» ФСБ-шників з гексогеном, «мочіння в сортирах», тости за «великого вождя», початок утисків незалежних ЗМІ…

Але не для всіх ці симптоми тоталітарно-імперської хвороби президента Росії виявилися переконливими. І посипався на нього («виданого представника новітньої соціал-демократії», як характеризувала його одна німецька журналістка) справжній дощ зарубіжних нагород, державних і недержавних. В’єтнамський орден Хо Ши Міна (2001), Золота медаль Парламенту Греції (2001), орден «Святий цар Борис» Болгарської Православної Церкви (2003), казахстанський орден «Алтин киран» (2004)… Це був лише початок. А істинне визнання, в тому числі на Заході, прийшло до Путіна вже тоді, коли з Думи шляхом «правильних підрахунків» на виборах була витіснена опозиція і коли в Росії розпочався «сезон» політичних убивств. Утім, судіть самі. Навіть якщо винести «за дужки» ордени від арабських шейхів і правителів пострадянських держав, матимемо Великий хрест ордену Почесного легіону (Франція, 2006), Золоті медалі Сенату й Конгресу Генеральних кортесів Іспанії (2006), саксонський «Орден вдячності» (2009). Звернімо увагу на дату нагородження останнім: невже ж це на честь удячності за агресію проти Грузії? Цікавий збіг обставин: наприкінці 2007-го журнал «Time» оголосив Путіна людиною року – і невдовзі він вдерся у Грузію; наприкінці 1938-го той самий журнал оголосив людиною року Гітлера – і невдовзі той удерся до Польщі… Якісь загадкові алгоритми історії, чи не так?

А от 2011 року «золотий марш Путіна» вперше наштовхнувся на перешкоду. 9 липня «великий Пу» (як охрестив його російський публіцист Андрій Піонтковський) став лауреатом престижної німецької політичної премії «Квадрига», однак уже 16 липня оргкомітет «Квадриги» скасував власне рішення про присудження нагороди. Приводом для відкликання премії стала критика як з боку низки членів оргкомітету, так і в мас-медіа. Певними компенсаціями для «національного лідера» РФ став орден Святого Сави I ступеня, яким його нагородила того ж року Сербська Православна Церква, та китайська премія миру імені Конфуція (численні нагороди від російського православ’я та структур «русского мира» зі зрозумілих причин я також тут виношу «за дужки»).

За рік до того Путін був нагороджений українською відзнакою «Іменна вогнепальна зброя» відповідно до указу Віктора Януковича. Цікаво, що іменні «Форти» (а саме пістолетами цієї вітчизняної системи нагороджує президент України) від Януковича аж двічі одержали нинішній прем’єр, а тоді номінальний глава РФ Дмитро Медвєдєв, мер Москви Сергій Собянін і російський олігарх Володимир Євтушенков, а по разу – тодішній міністр оборони РФ Анатолій Сердюков й олігарх Герман Кан. Чи скасовані ці укази, чи Путін і Медвєдєв досі мають нагородну українську зброю, невідомо.

Але повернімося до путінської «зливи нагород». 2013 рік став знаменним для президента РФ у цьому плані: він одержав Великий ланцюг ордену Республіки Сербія, білоруський орден Дружби народів і Великий хрест монакського ордену Святого Карла. І, нарешті, 11 липня 2014 року, в розпал російської агресії проти України й після аншлюсу Криму, Путін одержав кубинський орден «Хосе Марті»…

А ще Путін має медаль «Спасіння» (Федерації єврейських общин Росії). Очевидно, за те, що не відправив олігархів, які входять до цієї федерації, «шляхами Ходорковскього», шити рукавиці «на зоні». Й орден Міжнародної федерації плавання (невже за пірнання з аквалангом в пошуках амфор?).

Та годі. Почесний член Російської академії мистецтв і почесний доктор цілої низки навчальних закладів, як-от: Російської військово-медичної академії, юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету, Університету імені Джавахарлала Неру (Індія), Санкт-Петербурзького Гуманітарного університету профспілок, Афінського університету (Греція), Туркменського державного університету, Єреванського державного університету (Вірменія), Бакинського слов’янського університету (Азербайджан), Бєлградського університету (Сербія), заслужений тренер Росії з самбо та «Лідер світу» з бойових мистецтв (за рішенням Усесвітнього клубу гранд-майстрів, США) Володимир Володимирович Путін – це серйозно. І не тому, що він справді такий великий і могутній, розумний і талановитий, а тому, що з якогось дива агресивні диктатори – якщо у них є нафта, газ і ядерна зброя – залишаються популярними не лише в Росії та на пострадянських просторах, а і серед певних кіл на Заході та на Сході. Не знаю, чи йдеться про якісь розрахунки, а чи про глибинні комплекси підсвідомості. Крім того, існували й існують ті, хто ніяк не вірив і не вірить донині у те, що велика російська гуманістична культура здатна народжували визначних антигуманних негідників. Отож, як би там не було, в Путіна ніхто не забирає його численні ордени та премії, не позбавляє почесних наукових звань і не визнає «негідником року». Тож маємо питання питань: чи зупиниться «великий Пу» в своїх агресивних діях, якщо його демонстративно, зі світовим розголосом не позбавлять якомога більшої кількості відзнак, щоби навіть у російській глибинці до населення дійшло, що їхній «національний лідер» – не найвизначніша персона світу, не світоч політики, науки, мистецтва та спорту, а банальний зайдиголова з пітерської підворітні?