Народився в Криму, виріс у Луганську, загинув на фронті у Донецькій області

Максим хотів боронити Україну ще з 2014 року, але тоді в нього тільки-но народилася друга дитина. А вже у 2022 році чоловік пішов на фронт, вступив до полку сил спецпризначення «Азов» та служив стрільцем-санітаром у складі 3-ї окремої штурмової бригади Сухопутних військ Збройних сил України. Побратими згадують, як «Бабай» завжди був першим у бою й на нього можна було покластися.

«Перше і найбільше питання в голові: Як я скажу мамі? Чомусь не було сумнівів, що це буду я», — пригадує сестра загиблого Оксана свої перші думки, коли дізналась, що Максим загинув.

Він народився в селі Мирза-Кояш (раніше Красноармійське) Перекопського району Криму. За декілька років сім’я переїхала на Луганщину, там народилися молодші брат і сестра Максима. Він старший на 9 років за Оксану. За її словами, він був їй як батько.

«Батька не стало рано, розлучилися вони, коли я була зовсім маленькою, і то мені Максим був за батька весь час. Він любив дуже працювати — і він працював сам, і любив, щоб працювали всюди всі. Але добрий і завжди приходив на допомогу», — розповідає жінка.

У 18 років Максим пішов на строкову службу до армії.

«Сказав тоді своїй дівчині, що якщо почнеться в Україні війна, то він піде воювати», — згадує його слова Оксана, коли він повернувся

Коли у 2014 році почалася війна, Максим хотів піти в АТО, але тоді в нього народилася друга дитина.

«Він зібрав сумки, зателефонував якимось знайомим, йому зібрали всю амуніцію, все. І він першій своїй дружині Марині сказав, що він їде в АТО. Тоді саме народилася його друга донька. І вона впала на коліна і сказала: «Я тебе просто не пущу», — згадує Оксана.

Та коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, чоловік, не роздумуючи, пішов до військкомату. Спершу потрапив до тероборони, яка захищала Київ. Влітку 2022 року вступив до полку ССО «Азов».

«Він дуже хотів попасти саме в «Азов», в третю штурмову, і він дуже довго до цього йшов. Він дуже довго навчався, дуже довго чекав, поки попаде саме туди — кудись на першу лінію фронту. Він так цього хотів. У нас з ним є переписка, де він пише: «Я їду на нашу малу родину», — розповідає жінка.

Спогадами про «Бабая» діляться і його побратими.

«Він завжди був першим. Яке б не було завдання, чи був би вихід, в нього не було навіть такого слова, що «я там не піду», що «я там сумніваюся», «це не для мене», — зазначає військовий на позивний «Рефіч».

Водночас боєць «Тім» наголошує, що з Максимом ніколи не було страшно.

«Ти ніколи не переживав, що в тебе залишиться не прикрита спина, або ця людина якось зможе тебе підставити чи ще щось», — додає воїн.

6 липня 2023 року бригада пішла в контрнаступ поблизу Кліщіївки Бахмутського району Донецької області. Це був останній бій Максима. Обидва військових кажуть, що «Бабай» загинув, прикривши собою побратимів.

«Ми всі п’ятеро спостерігали, як просто його життя закінчується. Він завжди рятував життя, а тут ми спостерігаємо, як в секунді його життя закінчується. І ми розуміли в ті моменти, що ми взагалі безсилі», — пригадує «Рефіч».

«Це не просто якась шалена куля чи якийсь уламок прилетів невдалий. Людина загинула зі зброєю в руках і дивилася сміло в очі ворогу, прикрила собою групу, своїм тілом», — зазначає «Тім».

Максима Бабарикіна поховали на Алеї Героїв Лісового кладовища в Києві. Йому назавжди 42 роки.

Шана і слава Герою!

Фото: особистий архів Оксани Павленко