Коли я захворіла, в мене з’явилося більше часу на читання Фейсбуку. І просто очі на лоба полізли, коли побачила, який височезний відсоток бруду походить не від ворогів (місцевої чи російської вати), а від конкурентів – своїх чи умовно своїх.

Йдеться не про обливання брудом відомих політиків (політики на це підписалися, доля у них така), а буквально так, один про одного. Люди, це ж капець.

Коли на нас нападає вата – це прекрасно. Коли при згадці нашого імені у вати починає розривати певні частини тіла – це найкраще свідчення того, що ми все робимо правильно, і найліпша рекомендація – люди, які ніколи не чули про наше існування, одразу думають: “Ого, як сатаніє вата! Певно, ці хлопці-дівчата молодці”.

Але вата зараз пішла ледача. Не так просто її роздраконити і примусити працювати на себе. Зате варто якійсь людині чимось привернути до себе увагу – і одразу ж з усіх шпарин вистрибують “свої”. Не встигнеш отямитись – і ти вже ворог України, агент ФСБ, аферист, перевертень, консерва і мутна істота.

Причому “свої” ці, на відміну від вати і безіменних проплачених тролів, майже завжди мають ім’я, прізвище, власні фото у соцмережах і іноді навіть гарну репутацію у певних колах. Це можуть бути громадські активісти або волонтери, які реально комусь допомогли, можливо, проявили свого часу справжній героїзм, і хтось їх за це заслужено поважає… Але варто комусь іншому “висунутись” – і ці поважні люди втрачають людську подобу. Можливо, вони самі цього не бачать, але зі сторони видно, як на долоні, що причина їхнього бурхливого невдоволення – банальна заздрість. Почуття, притаманне практично всім нам, але розумні люди його приховують, бо це ж велика слабкість, якої треба соромитись.

Іноді буває навіть таке, що той, хто пише, об’єктивно має не менше досягнень, ніж той, кого він обливає брудом. Здавалося б, чому тоді заздрити? Але ж він пережити не може, що висунувся хтось іще, хто не він.

Спитаєш у такої людини: “А на чому базується Ваша впевненість, що такий-то – такий-сякий?”. На це питання він відповідає або абсолютно не зрозумілими натяками, відмовляючись від чіткіших пояснень, або, найчастіше, починає бурхливо звинувачувати тебе: “Раз ти підтримуєш такого-то – значить, ти теж такий-сякий!” (навіть якщо йшлося не про підтримку, а про звичайне бажання розібратися, правдиві звинувачення чи ні). Справжні такі-сякі при цьому тихо милуються ідіотами, які дають їм можливість отримувати гроші, не працюючи.

Через таких людей страшно рухатись вперед і вгору, страшно мати якісь досягнення. Бо одразу ж розпочнуть проти тебе інформкампанію. Потім, як завжди буває, першоджерело звинувачень загубиться, а самі звинувачення час від часу виринатимуть і псуватимуть твою репутацію. Ось у мене на сьогодні немає грошей, посад, статусів чи нагород, через що я безстрашно пишу оцей текст (наче ніхто не повинен мені заздрити). Припустимо, завтра я зроблю щось таке, за що мене – ні, не нагородять, але хтось подумає, що можуть нагородити. Відразу ж і я стану такою-сякою – тут і до ворожки не ходи.

Щоб бути об’єктивною – ця клята риса нашого характеру є водночас тією рисою українського національного менталітету, яка не дозволяє нам перетворитись у наших північних сусідів з їхнім плазуванням перед царями-батюшками та іншими “положеними” (тими, кому положено). Нам ніхто не цар-батюшка, ніхто не авторитет (принаймні, надовго), а гетьманів у нас замість одного завжди як яєць у кошику – десяток або два. Ну, такі ми.

Себе не переробиш, але нам усім треба менше перейматися справами інших – це найкращі ліки від заздрощів і “обурення праведного”. Якщо хтось з наших реальних чи віртуальних знайомих робить щось не те – це його проблеми, його гріхи, за які він сам відповідатиме. А нас має турбувати, чи ми все робимо правильно. І якщо відчуваємо, що так – це підстава спокійно жити у мирі з самим собою і давати жити іншим.

І не писати отакі пости, від яких в абсолютно сторонніх людей червоніють вуха.