Щороку напередодні Дня Незалежності різні сайти збирають коментарі на тему 24 серпня. Зазвичай мої коментарі дещо випадають із пафосно-прогнозованого антуражу, проте стараюся глибше дивитися на свою Україну, бо вважаю, що всі ми мусимо докорінно переосмислювати її. Деякі зі своїх коментарів я буду публікувати тут упродовж наступних днів. Ось один із них.

26 років – це чверть століття. Це тотально багато для сучасного цифрового світу, в якому час компресований удвічі, а то й утричі. Інші народи, які стартували в один із нами час і з гірших умов, за свої 26 років здійснили квантові стрибки в майбутнє, стали членами ЄС і НАТО, та головне – вони повністю й безповоротно порвали з совдепією і соцреалізмом. Основна біда 26-річної України – її совковість. Ані люди, ані істеблішмент не захотіли (і досі не хочуть) рвати пуповину з радянською добою і заснувати новий, реально європейський проект.

Зараз ми розплачуємося за два десятиліття симуляції державотворчості. Моїй країні не 26, а 3 роки. Усе, що було до 2014 року, було консервацією совка і його прилизування. Моїй країні 3 роки, тому що лише 3 роки тому ми спромоглися заснувати відкрито антиросійський, антирадянський проект модерної України. Шкода, що так пізно. Зараз доведеться надолужувати згаяне в умовах, коли всі ресурси країни належать 10 сім’ям, і тут суспільство повинно нарешті відчути своє авторство – ми є авторами національних пробуксовувань так само, як ми є авторами нового дня, нової доби.

У День Незалежності ми повинні сказати старшому поколінню родом із СРСР прості слова: «Дякуємо вам і просимо звільнити місце». У День Незалежності ми повинні звернутися до нової генерації англомовної молоді, яка не знає, хто такий Чкалов і Щорс, із проханням: «А тепер ваш час, беріть цю країну і рятуйте, тому що вам у ній жити».

Я бачу народження цілого пласту молодих людей, які є людьми епохи безвізу, і вони – наша остання надія. Занадто багато ще в нашій країні людей, чия ментальність не мінялася з 1991 року. Їх треба маргіналізувати і виштовхати на одвірки суспільного життя як баласт і не боятися цього робити. Слово повинно сказати покоління з нової матрицею світобачення, яке свою країну бачить успішною, а не багатостраждальною; європейською, а не братсько-слов’янською; сучасною, а не ностальгійною; з золотими шансами, а не з золотими зубами.

Моя країна дуже довго телиться, і це дратує найбільше. Нам потрібен квантовий стрибок, різкий розрив зі старими звичками, а ще – десакралізація держави. З нею треба розмовляти лише мовою претензій і вимог, її треба трясти, як грушу, їй треба надавати добрих підсрачників і змусити обслуговувати/поважати людину.

Європейській Україні лишень 3 рочки, ми на початку великого шляху, і все в нас вийде – треба лишень вийти зі свого власного тіла і дуже критично глянути на реальність, яка нас не влаштовує і яка має малу цінність. Треба лишень прискорити себе.