Взимку 2013-2014-го у варшавському громадському транспорті часто можна було почути розмови про Україну. Українцями захоплювалися, їм співчували; помітивши когось, хто говорить українською, пропонували допомогу, розповідає у своєму блозі на “Новому часі” журналістка Олена Бабакова. Три роки потому все по-іншому, про українців на вулицях польських міст, звичайно, говорять, але вже в іншому контексті: як їх стало багато навколо, скільки вони заробляють, чи готові вони розділити польські погляди на історію.

Інтерес до східних сусідів поляків, безумовно, є, але як перетворити його на більш глибоке польсько-українське партнерство?

Негативне, а часто просто скептичне ставлення до українців у Польщі провокують два фактори: непросте спільне минуле й актуальні міграційні процеси. Тема трагічних подій на Волині 1943-1944 рр., яку в Україні стали активно обговорювати лише останнім часом, у польському публічному просторі була присутня завжди. Якщо раніше Волинську трагедію розкручували праві радикали, то в останні роки тема впевнено увійшла в польський політичний мейнстрім. Тези на кшталт “українець тобі не брат, бо він любить Бандеру” тепер можна не тільки прочитати на другосортних сайтах, але й почути зі трибуни Сейму. Сумно, але факт: Волинь перестала бути в Польщі просто спірним і болючим моментом у відносинах із сусідами. Це реальний і потужний інструмент мобілізації електорату, який використовує ряд політичних партій, в тому числі і правляча “Право і справедливість”.

Боюся, українцям доведеться змиритися: досить високий відсоток поляків поділяють антиукраїнські погляди і без російської пропаганди, а їх переконання так само ефективне, як і у випадку розмов з тими, хто виходить на мітинги “за возз’єднання Криму з Росією”.

Занепокоєння викликає і те, що роль громадського подразника набуває тема міграції з України. Прем’єр Беата Шидло і шеф МЗС Вітольд Ващиковський воліють називати десятки тисяч українських трудових мігрантів, які платять податки і відрахування у фонд соцстрахування, “мільйоном українських біженців”. Така свідома підміна понять у Брюсселі викликає подив, але в пересічних поляків провокує переконання, що українці приїжджають в їх країну пожити за рахунок гостинних господарів.

Якщо підприємці розписуються, якими прекрасними працівниками є українці, то серед пересічних поляків зростає страх за своє місце на ринку праці. Вже сьогодні в мережі панує міф, що саме через приїжджих зі сходу перестали рости зарплати. Поки безробіття в Польщі не перевищує 7-8%, а ВВП показує стабільне зростання, проблема не стоїть гостро. Але щойно почнуть погіршуватися показники, а місцеві політики будуть і далі вправлятися у підрахунку біженців та описі волинських звірств, атмосфера навколо українських мігрантів у Польщі може різко загостритися.

Незважаючи на згадані ризики, українці полякам не просто цікаві, вони їм досить симпатичні – 36% жителів Польщі, за підрахунками варшавського CBOS, декларують позитивне ставлення до східних сусідів, ще 26% – нейтральне. Я часто отримую запрошення на дискусії про Україну, фестивалі української культури, які проводять саме польські активісти. Польські мандрівники мріють не тільки подивитися Львів і навколишні замки, мої друзі-маркетологи зі Вроцлава цього року роблять весілля в Одесі, а компанія знайомих зі Гданська збираються на парубоцький вечір у Київ. Поїздки й особисті контакти навіть змушують деяких поляків вчитися говорити українською. 24 серпня жовто-блакитний прапор у Варшаві можна побачити у вікнах і українських, і польських квартир. Це капітал симпатії, який важко переоцінити. Але і він потребує інвестицій. Плюс, непогано б перетягнути на свою сторону 26% тих, що сумніваються.

Корисним для українців може бути досвід польсько-німецьких відносин, де лід між двома народами почав танути з одного боку, завдяки конкретним крокам офіційних властей, з іншого – посиленню міжлюдських контактів.

“Роботу над помилками” має провести офіційний Київ. Українським політикам варто уважніше підходити до календаря голосувань і двосторонніх візитів. Ситуації, коли Верховна Рада голосує за закони, в одному з яких згадується УПА, відразу після виступу польського президента або Київрада присвоює проспекту ім’я Степана Бандери за кілька днів до поїздки Петра Порошенка у Варшаву, не повинні повторитися.

З іншого боку, українській владі потрібно делікатно, але послідовно реагувати на заяви польських колег про “українських біженців”. Тут можна брати приклад з тих же поляків, які кожного разу, коли у Британії їхніх співгромадян намагаються представити як нахлібників, відповідають офіційним спростуванням і публікацією статистики – скільки податків, наприклад, поляки заплатили у Сполученому Королівстві в минулому році.

І, безумовно, українська влада нарешті повинна вирішити питання з кордоном. Сьогодні поїздка з України в Польщу машиною або автобусом – це дев’ять кіл пекла. Багатогодинні черги, хабарництво, контрабанда. У цій ситуації вина лежить і на польських прикордонниках, які явно не поспішають надавати українським пасажирам належну повагу. Але найбільше страждає саме український імідж – не так багато українців скасують поїздку в Польщу, але тільки за останній місяць троє знайомих поляків відмовилися поїхати на вихідні випити львівської кави через перспективи провести ніч у Рава-Руській.

Не менша, а можливо і велика роль у польсько-українському діалозі відведена бізнесові та громадянському суспільству. Україні катастрофічно не вистачає піару в Польщі, ініціатив, які б могли переламати образ “бідної сусідньої держави, де нещасні люди вічно повстають, а потім їдуть до нас на заробітки”. Зараз промоція української культури відбувається переважно силами польських НПО, переклади книг українських письменників здійснюються за підтримки польської держави. Цей продукт потрапляє до еліт і тих, кому Україна вже цікава. Український бізнес міг би фінансувати, а НПО реалізувати програму популяризації більш масових речей: музики, танцю, сучасного візуального мистецтва.

Тисячі українських студентів вже встигли отримати освіту в польських вузах, тоді як в українські університети приїжджають одиниці поляків. Створення спеціального стипендіального фонду для поляків, які бажають провести семестр-два в Україні, не вимагає великих вкладень капіталу, але є інвестицією в майбутнє: можливо, саме ці люди через кілька років будуть формувати польську східну політику. Якщо цю ініціативу не в змозі впровадити Київ, нею можуть зайнятися самі університети або органи місцевого самоврядування.

Дуже важливо інтенсифікувати обмін саме між регіональними чиновниками й активістами з Польщі та України. Те, що експерти з Києва та Варшави часто бачать один одного це, звичайно, добре, – як жартує мій польський колега-журналіст, нам приємно слухати роками від одних і тих же людей речі, які ми й очікували почути. Але польсько-український діалог тільки тоді стане дійсно масштабним, коли у нього будуть задіяні не тільки Київ і Львів, але і Дніпро, Херсон чи Суми.

На якісно новий рівень контакти між поляками і українцями може вивести безвізовий режим. Він дозволить українцям побачити, як живуть польські сусіди, а полякам познайомитися з людьми, яким цікава їхня країна. Дослідження показують, що міжнаціональної напруженості багато там, де між народами немає живого контакту. Реальне спілкування як ніщо інше, сприяє руйнуванню стереотипів. У поляків та українців з’явиться шанс проводити більше часу разом. І шанс ще більше сподобатися одне одному.