У контексті хвилювань польського пана Бальчуна за свою посаду в “Укрзалізниці” я згадав про свій коментар варшавському виданню Do Rzeczy, який я дав десь 2 місяці тому. Коментар був такий (поляки надрукували!):

Я був і досі залишаюся скептиком щодо “імпортних реформаторів”. Жоден іноземний досвід не може бути імплементований в Україні, позаяк українська владна система – це унікальний монстр, гіперкорумпований симулякр, аналогів якому немає у світі. Його неможливо і не потрібно реформовувати, займаючись фасадним підрихтовуванням – його потрібно докорінно викорчовувати і ліквідовувати на інституційному рівні. Ніякого толку від польської, чи грузинської, чи словацької, чи литовської команди реформаторів нема і не може бути.

Система з’їдає будь-яке інородне тіло і навіть не запиває. Усі намагання іноземців бодай трішки наблизити українські галузі до бодай якогось цивілізованого зразка приречені на поразку – система самовідтворюється і репродуковується.

Мені здається, польські реформатори навіть не усвідомлюють, з якою потворою мають справу. На їхньому місці я ні за що не погодився би бути декорацією буцімто реформ, а насправді бути вигідним прикриттям, красивою картинкою. Ними прикриваються. І, мені здається, реформаторам це навіть вигідно. Вони погодились бути відволікальним маневром для українського істеблішменту, наскрізь олігархічного і заточеного на викачування бюджетних коштів. Точкові реформи не потрібні – потрібне перезаснування цілої державної махіни.

У реформаторів два виходи: або стати частиною дракона, або публічно визнати свою неміч відтяти йому голову. Те, чим займаються зараз вони, – роллю атрибута. Коефіцієнт їхніх корисних дій вельми сумнівний. У них можуть бути благородні й амбітні наміри, підкріплені зарплатами, – але потрібна ще й чесна оцінка ситуації. Гадаю, професійний той лікар, який хворому пацієнтові відверто скаже, скільки йому ще лишилося жити, аніж той, хто буде давати оманливі надії.