Вже зовсім скоро – 1 вересня експерти будуть вкотре обговорювати початок Другої світової війни, її глибинні причини та далекосяжні наслідки.

Хоча об'єктивний історик не буде оспорювати, що насправді Друга світова почалася ще за два роки до приходу Гітлера до влади у Німеччині – а саме у вересні 1931 року, коли мілітаристська Японія розпочала збройну інтервенцію проти Китаю і згодом утворила на території окупованої нею Маньчжурії начебто незалежну державу Маньчжоу-Го, а насправді свій прямий протекторат.

Саме ця ситуація та показово млява реакція на неї міжнародної спільноти в особі Ліги Націй наочно показала слабкість міжнародних домовленостей, непідкріплених силою зброї.

Далі тогочасний світовий порядок почав лавиноподібно розвалюватися внаслідок агресії фашистської Італії проти Ефіопії; початку громадянської війни в Іспанії, на полях якої випробовували військову техніку Німеччини та Італії; створення вісі Берлін-Рим, підписання Антикомінтернівського пакту між Третім рейхом і Японською імперією; Аншлюсу Австрії; ганебного розшматування Чехословаччини; укладення цинічного Пакту Молотова-Ріббентропа про сфери впливу в Європі.

Кульмінацією цієї тривалої вакханалії знущання над міжнародним правом і мораллю стало 1 вересня 1939 року, коли нацистська Німеччина напала на Польщу і спричинила безпрецедентні жертви і руйнування по всьому світу.

Здавалося, що після капітуляції паліїв війни у 1945 році світова спільнота отримала міцне щеплення проти будь-якої масштабної агресії. Однак післявоєнний міжнародний порядок суттєво підірвали у 2008 році російсько-грузинською війною, а остаточно зруйнували у 2014 внаслідок окупації Росією Криму і початку агресії Кремля на Сході України. Далі почалося збройне втручання Москви у громадянську війну в Сирії, що за масштабами жертв і спустошень вже увійшла до низки найбільш кривавих.

Мабуть сьогодні будь-який здравомислячий експерт погодиться з тим, що маховик наступного глобального конфлікту вже фактично запущений: його дію можна побачити і у згаданих агресивних діях Росії, і у її спробах втручання у внутрішні справи країн на пострадянському просторі, і у все вищих темпах загальносвітової гонки озброєнь, і у зростанні градусу напруги на Далекому Сході, у і будівництві “Північного потоку 2” тощо.

Звичайно, багато хто у світі не хоче цього помічати: хтось відверто боїться непередбачуваної ядерної Росії. Хтось пасивно спостерігає, егоїстично турбуючись лише про свої статки і сподіваючись на якійсь компроміс. А хтось наївно розраховує, що агресію можна зупинити самими лише економічними санкціями, резолюціями ООН та рішеннями міжнародних судів.

Для України ситуація ускладнюється відсутністю союзників та непослідовністю у сфері зовнішньої політики. А між тим, небезпека збільшення конфліктів підвищується з року в рік, адже поки Путін явно впевнений у тому, що його нахабна політика приносить йому реальні дивіденди і суттєво послаблює Захід.

Невже, майбутні історики (якщо залишиться історія і люди для її вивчення) будуть гаряче дискутувати, дивуючись інерції і нерішучості державних діячів початку ХХІ сторіччя, так само, як ми сьогодні дивуємося короткозорості і бездіяльності переважної більшості політиків 1930-х років минулого?