У світовій юриспруденції цей термін ввійшов у теорію і практику криміналістики, коли жертви, попросту кажучи, люблять своїх мучителів. Взяли у Стокгольмі терористи заручників, а коли їх прийшли визволяти спецпризначенці, полонені стали на бік своїх кривдників. Потім на судах ці жалюгідні жертви виступають адвокатами агресорів і просять їх не карати. Отакий от синдром меншовартості людської.

І тепер – знову Стокгольм. Суд держави проти держави. України проти Росії. Україна виграє. І що би мало бути за елементарною логікою, не кажучи вже державну поставу?

Тріумф над ворогом і вимога розплати над ним. Але про переможеного Путіна навіть не згадує начебто переможець Порошенко і його архаровці. Із ненависним оскалом теперішня влада накидається на Тимошенко, котра підписала свого часу контракт, у якому й була закладена можливість теперішньої перемоги у Стокгольмі.

Мене дивувала кількамісячна прелюдія до шведського вердикту. Сотні депутатів і урядовців в очі і поза очі каркали екс-прем’єру – от буде рішення Міжнародного суду, Україна програє, і ти будеш винна, і полетить твій перший президентський рейтинг до самого долу.

Як вони хотіли цього програшу. Як нікчемні жертви міждержавних газових відноси хотіли, щоб московського терориста не карали у суді. Вони просто марили, щоб Україна програла. Завалиться Україна і завалить Юльку.

Але Україна не завалилась, а виграла. І за “Стокгольмським синдромом” людського звиродніння настало глибоке розчарування. Не так сталось, як гадалось. Хотіли, як найгірше, а сталося за універсальним законом справедливості міжнародного права.

Що показав український варіант “Стокгольмського синдрому”, коли позивачі плачуть у зв’язку із тим, що карають їх кривдника?

По-перше, державний інтерес і теперішній режим не мають точки пересікання ніде й ніколи, і у Стокгольмі – також. Хлопці були готові платити мільярди, лиш би було рішення супроти України, а значить і проти Тимошенко.

І друге, якби вони не репетували про те, що Тимошенко – це минуле, саме цього минулого вони несамовито бояться. Отут вони уже одностайні у переконанні, що із цим минулим їм не світить жодного майбутнього.

Василь БАЗІВ, для UAINFO