У Гаазі був момент істини. Рішення Міжнародного суду ООН мало показати, чи ще є якийсь сенс сподіватися на міжнародне право, на справедливість у міжнародних відносинах. Три роки російської зневаги до міжнародних статутів і конвенцій могли зневірити будь-кого. Коли здається, що все очевидно, правда на боці України – чому ж мовчать міжнародні судові інституції; чому вони не підтримують Україну?

Гаазьке рішення показало, що «пацієнт» (тобто міжнародне право) радше живий, ніж мертвий. Тому надія на судову перемогу залишається. Але за умови, що українська влада врахує помилки. Хоча тут є резонні сумніви.

Останній вердикт у Міжнародному суді ООН щодо тимчасових заходів не міг не здивувати. Прикро, що українська сторона виявилася не достатньо переконливою, аби довести зумисність дій Росії щодо фінансування тероризму. Українські дипломати пояснювали, що вони три роки збирали докази, готувалися, вивчали досвід. І де ж ті докази? Можливо, не варто було чекати три роки? Невже влада не розуміла безпрецедентність справи, в якій помилок не могло бути?

Наскільки тепер розумію, три роки ми не збирали докази; три роки тривала банальна бюрократична біганина коридорами; перекидання відповідальності. Війна, виклики так і не навчили Україну реагувати оперативно і кваліфіковано. Міжнародне право, поза сумнівами, на боці України, але через низьку компетентність і перманентну нерішучість ми програємо там, де мали б вигравати.

Щастя України і тих повільних юристів-дипломатів, що судді взагалі не відхилили позовні вимоги. Україна ще матиме можливість надати відповідні докази. Якщо вкотре не діятиме за стандартним правилом, коли вона не втрачає шанс втратити новий шанс.

Або влада врахує свої помилки і представить інтереси України на належному рівні, або в українців з’явиться на один аргумент більше щодо того, чи можуть нинішні політики при владі захищати їхні інтереси.