Ситуація на Донбасі після довгого періоду невизначеності й стагнації знову пожвавилася.

Початок березня ознаменувався введенням “тимчасової адміністрації” російських окупантів і колаборантів на низці заводів і шахт в ОРДіЛО. І хоча вони заявили, що “націоналізації” ще не проводили і власники формально й далі володіють своїми активами, за фактом сталося те, що в Донецьку прийнято називати словом “віджим”. Цей термін, що набув великого поширення навесні 2014 року, на жаль, усе ще не втратив своєї актуальності.

Формально приводом для введення “тимчасової адміністрації” стала блокада ОРДіЛО українськими активістами, яка стартувала місяць тому. Однак насправді рішення про “віджим” ухвалювалося задовго до початку блокади, і не на Донбасі, а в набагато вищих кабінетах, у Москві. Адже очевидно, що таку масштабну й дорогу операцію не проводять тільки для того, щоб насолити Семенченкові та Парасюку. Немає сумнівів, що план “віджиму” був готовий давно і Москва просто шукала нагоди, щоб увести його в дію. Зручним приводом для цього стала блокада залізничних шляхів.

Цій історії передувала інша – визнання Кремлем паспортів ОРДіЛО. Такі дії росіян багато хто розцінив як крок до визнання маріонеткових псевдореспублік. А українська сторона назвала фактичним виходом із мінських переговорів.

“Визнання указом президента РФ фейкових документів утворень на суверенній території Української держави – це, на мій погляд, розрив Росією будь-яких мінських домовленостей”, – заявив журналістам народний депутат від БПП Рефат Чубаров. Із аналогічною за змістом заявою виступив і секретар РНБО Олександр Турчинов. Захоплення контролю над українськими підприємствами на Донбасі, поза сумнівом, також віддалило можливість реалізації на практиці політичної частини мінських домовленостей. Очевидно, що в Києва лишається все менше причин виконувати свою частину зобов’язань.

В Україні мало хто звернув увагу на велике інтерв’ю зі Дмитром Ремізовим, російським політологом і радником Дмитра Рогозіна, яке вийшло 17 січня, за два тижні до спалаху бойових дій в Авдіївці та початку блокади, і було опубліковане під заголовком “Пора робити кроки в бік визнання “ДНР” та “ЛНР”. В інтерв’ю він стверджував, що схема “Крим в обмін на Донбас”, яку різні експерти часто називали варіантом виходу з російсько-українського конфлікту, не може бути реалізована з низки причин. І тому Росії слід забрати собі не тільки Крим, а й окуповані райони Донеччини та Луганщини.

“Якщо Абхазія та Придністров’я загалом були психологічно готові до тривалого існування як невизнані держави, то населення ОРДіЛО, як і раніше, єдиним прийнятним сценарієм подальшого існування вважає лише їх приєднання до Росії. Його невиконання загрожує, м’яко кажучи, важкопрогнозованою динамікою суспільних настроїв. Наслідком усіх цих відмінностей є те, що сценарій заморозки конфлікту на Донбасі не видається ані дуже реалістичним, ані дуже бажаним із погляду Росії. На початку 2017 року вже очевидно, що заморожений на тривалу перспективу конфлікт на Донбасі для Росії радше невигідний і створює більше проблем, аніж рішучість вирішити його на тих чи інших умовах. До швидкого вирішення конфлікту РФ підштовхує те, що ОРДіЛО в нинішньому вигляді не володіють достатнім запасом міцності”, – заявив Ремізов в інтерв’ю журналістам.

На запитання, якою могла б бути дорожня карта визнання псевдореспублік, він відповів, що першим кроком має стати “забезпечення цивільного правового статусу населення Донбасу”, яке в Росії є більш безправним, ніж жителі України.

Події, що відбувалися після виходу згаданого інтерв’ю, довели, що це була не просто безглузда балаканина чергового прокремлівського папуги. Рівно через місяць Москва визнала паспорти ОРДіЛО.

Ще один російський експерт Олександр Морозов проаналізував статтю Ремізова та інші заяви кремлівських політиків, які лунали останнім часом, і дійшов висновку, що РФ поступово поглинатиме підконтрольні їй території Донецької та Луганської областей. На його думку, на міжнародній арені зараз склалася досить сприятлива ситуація для цього. За фактом світ уже визнав відповідальність Росії за воєнні дії на Донбасі, списати цей конфлікт на “громадянську війну” в Україні не вийшло. Санкції з РФ усе одно ніхто не зніме, тож і втрачати Москві нічого. Недарма 22 січня Дмитро Медведєв заявив, що “санкції – це надовго”, і російському суспільству не варто плекати ілюзій з приводу швидкого вирішення ситуації.

“Події січня-лютого демонструють: ми вступили в рік приєднання Донбасу до РФ”, – написав Морозов. Його стаття була опублікована 27 лютого, за кілька днів до “віджиму” російськими окупантами й колаборантами українських заводів в ОРДіЛО.

Чи будуть з боку Кремля ще якісь дії, спрямовані на визнання ОРДіЛО, поки що не зрозуміло. Але очевидно, що введення “тимчасової адміністрації” на підприємствах українських олігархів в ОРДіЛО абсолютно точно не обіцяє нічого доброго ані самим підприємствам, ані їхнім власникам. Очевидно, що така лихоманка не найкращим чином позначиться на без того проблемних об’єктах. І навіть якщо припустити, що Росія через рік-два визнає ОРДіЛО або навіть офіційно включить їх до свого складу, на промисловість Донбасу все одно чекає довга та болісна агонія.

По-перше, економічна ситуація в самій РФ вельми складна і в довгостроковій перспективі навряд чи зміниться, враховуючи останні дії російського керівництва. Російська економіка переживає важкі часи. Раз у раз із різних регіонів надходять новини про закриття чергового виробництва, скорочення співробітників підприємств, зростання боргів із заробітної плати. Якщо нафтова галузь за традицією почувається непогано, то інші галузі, де переважають застарілі радянські виробництва, перебувають у перманентній кризі. Жителям Донецької та Луганської областей варто було б поцікавитися долею російської частини Донбасу, перш ніж вплутуватися в авантюру під назвою “Русская весна-2014”. Майже всі вугледобувні підприємства Ростовської області сьогодні закриті й знищені, оскільки вугільна галузь у цьому регіоні була визнана безперспективною. Їх не врятували ані правова визначеність, ані інвестиційний клімат, ані горезвісна стабільність. Годі й казати в цій ситуації про промисловий комплекс ОРДіЛО…

По-друге, територія ОРДіЛО за будь-якого сценарію розвитку подій на довгі роки залишиться спірною. Отже, жоден серйозний інвестор чи серйозний бізнес не ризикне вкладати туди великі гроші. З погляду міжнародного права “віджаті” українські заводи є краденими. А у крадене ніхто й ніколи не вкладатиме. Із сумнівних, токсичних активів, якими тепер є ЄМЗ, АМК, ХТЗ, “Стирол” та інші захоплені виробництва, вичавлюватимуть усі ресурси, що лишилися, видоюватимуть їх до останнього, але навряд чи хтось ризикне своїми грошима, щоб їх розвивати.

Очевидно, що ці виробництва ще мають певний запас міцності й певний час пропрацюють за допомогою митних схем, організованих кураторами з Росії. Але в довгостроковій перспективі підприємства ОРДіЛО приречені. Нічого схожого на ті масштабні інвестиційні проекти, які реалізовував ІСД в Алчевську, нові господарі не організовуватимуть. А без істотних вливань “іржавий пояс” довго не протягне. Адже й у довоєнний час підприємства Донбасу вважалися застарілими.

Загалом слід визнати: те, що відбувається на Донбасі сьогодні, є наслідком деградації регіону, яка почалася задовго до бойових дій. І донбаські олігархи, які встановили контроль над місцевою промисловістю на рубежі століть, самі винні в тому, що сьогодні втрачають свої активи. Отримавши радянські підприємства практично задарма, за допомогою різних шахрайських схем, ці люди ніколи не знали їм справжньої ціни. Заробивши мільйони й мільярди, представники донецьких та луганських кланів так і не стали українською елітою. Не стали розвивати Донбас, вирішувати його соціальні проблеми, інвестувати в нові галузі промисловості.

Донецькі клани змогли захопити владу в країні, проте не змогли запропонувати ані Донбасу, ані Україні жодної притомної стратегії розвитку. Їхня політична діяльність полягала в культивуванні ностальгії за радянським минулим та побудові якоїсь альтернативної, антиукраїнської України – України без української мови, української історії та української самосвідомості. У кінцевому підсумку така політика призвела до закономірного результату.

Залякані історіями про кривавих бандерівців, привчені ставитися до всього українського як до проявів фашизму, озлоблені історіями про те, як нахлібники із Західної України живуть їхнім коштом, жителі Донбасу охоче підтримали антиукраїнський заколот у 2014 році. Ось тільки розрахунок донецьких олігархів на те, що цей заколот можна буде використовувати для торгівлі з Києвом та посилення своїх позицій, не виправдався. Ближче до літа 2014-го вони втратили контроль над збройними формуваннями, створенню яких самі сприяли. Що було далі, немає сенсу переказувати знову.

Скільки втратять представники донбаських кланів у результаті “віджиму” своїх активів, ще належить з’ясувати. У довоєнних цінах це були б мільярди. Після початку війни ліквідність заводів і шахт Донбасу різко впала, проте вони все одно забезпечували дохід своїм власникам.

Лишається тільки сподіватися, що ця історія послужить хорошим уроком для української влади й еліт з інших регіонів України. Можливо, хоча б шкурні інтереси змусять тих людей нарешті стати українською елітою, замість того щоб перетворити країну на клаптикову ковдру удільних князівств. Принаймні для донецьких та луганських кланів такі ігри закінчилися кепсько.

Денис КАЗАНСЬКИЙ, “Тиждень”

Источник: newsonline24