Найбільш небезпечною для України є зовнішня позиція, заснована на емоціях, сумнівних і сирих ідеях, зовнішніх атрибутах замість реальної орієнтації на поточну ситуацію в світі та всередині країни. Розумні західні політологи називають це realpolitik, сутність якої полягає перш за все у тому, що кожен має свої інтереси і кожен їх самостійно відстоює. Тому будь-яке зачарування іноземними наддержавними чи регулюючими структурами – повністю марна справа. Ми раділи, коли дізналися що ПАРЄ очолив український парламентар, однак чи наділений цей орган реальними повноваженнями, чи здатний він провадити самостійну політику? Ні, не здатний. Щось подібне і з ОБСЄ – фіксуються якісь порушення на Сході, у Африці, у Сирії. А до реального втручання в суть справ, схоже, не дійде ніколи.

Важливим фактором світової політики нині є позиція ЄС, яка, однак, не є проукраїнською. Нам твердо (вкотре!) дипломатичною мовою пояснюють, що інтереси Києва це його власний клопіт, і скасовувати будівництво Північного потоку, попри обурення співпрацею з РФ, жоден німецький політик не збирається. Революція під стягами ЄС – це добре, це красиво, однак ніхто не висловлює готовності воювати замість України на Сході – усі орієнтуються на свій інтерес. І не слід тут звинувачувати Берлін, чи Брюссель що вони продалися Москві – просто слід переосмислити власні пріоритети і ставлення до світової політики.

Чи готова Україна до вибору між Вашингтоном і Брюсселем? Насправді, мусимо визнати, що досі ми змушені у міжнародній сфері намагатися сидіти на двох стільцях. У тому ж часі, усе менш прийнятним для такої позиції стає серйозний розрив між ЄС та ситуативним блоком США-Великобританія, до якого прагнуть приєднатися Туреччина та Польща. Проблема також у тому, що вплив українських груп тиску на світову політику практично нульовий. Так, є хороші приклади з США і Канадою, де діаспора спромоглася вдягнути Джастіна Трюдо у вишиванку. Разом з тим, українська меншина у ФРН, у Франції та Італії практично беззуба – ані МЗС, ані політичні сили не використовують її як засіб тиску на Євроструктури. У той же час, у ФРН діє доволі потужна лобістська структура РФ, заснована на вихідцях із СРСР, переселених поволзьких німцях та росіянах. Ці люди сміливо носять у центрі Берліну прапор ДНР і збирають підписи за місцеві проросійські партії Die Linke та Alternative fur Deutchland, українці ж нічого подібного не мають. Ми чомусь продовжуємо вірити у дипломатію вареника та вишиванки, у той час як наша держава не створила жодного альтернативного Рашатудей телеканалу, орієнтованого на Європу. То чи слід дивуватися тому, що з нами не рахуються? Питання риторичне.