Президентом України Порошенком навесні цього року до Верховної Ради було внесено законопроект №6232, яким пропонується затвердити нові редакції Цивільного, Адміністративного, Господарського кодексів, внести зміни до КПК та інших законів.

Головні спікери Адміністрації Порошенка кажуть про необхідність ухвалення таких змін у зв’язку із запуском нової судової інституції Верховного суду, ліквідацію вищих спеціалізованих судів, а отже для цього начебто треба приймати нові редакції процесуальних кодексів. Одразу зазначу, про те, що таки питання легко можна було б вирішити лише внесенням окремих точкових змін до діючих кодексів в частину процедури касаційного провадження і перегляду справ. Крім того деякі корисні новели, які запропонував Президент на кшталт електронного суду(коли позовні заяви, клопотання і заперечення можливо реєструвати в віддаленому режимі не надсилаючи тони паперу) також можна було внести до діючих кодексів у вигляді окремих глав чи статей.

Виникає питання – навіщо було вносити саме нові редакції кодексів. Детально вивчаючи близький мені Кодекс адміністративного судочинства я з легкістю знайшов для себе відповідь. Оскільки за новою редакцію кодексу значно легше приховати зміни, які явно посилять юридичні позиції сторони Президента України в адміністративному процесі і послаблять позиції простих позивачів-громадян – саме такий шлях скоріш за все був запропонований Президенту паном Філатовим і групою юридичних радників.

Так до Особливостей провадження у справах щодо оскарження актів Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, які визначені статтею 266 нової редакції КАС пропонується застосовувати правила ст. 264, 265, яка стосується зовсім іншої категорії справ(щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень) і згідно ч. 2 ст. 264 визначено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Крім того, обов'язок доказування факту порушення оскаржуваним нормативно-правовим актом прав, свобод та інтересів позивача покладається на позивача. Остання новела щодо обв’язку доказування перекреслює фундаментальні принципи адміністративного судочинства, оскільки позивач по відношенню від суб’єкта владних повноважень значно обмежений у можливостях збирання доказів і в будь яких інших адміністративних справах обов’язок доказування покладається на відповідача-державу.

Але профіт Президента у питанні навіть не в цьому, а в тому, що за минулої редакції ст. 171-1 КАС, яка визначала правила провадження у справах за участю Президента було відсутнє обмеження, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин. Теоретично будь яка особа, яка вважала, що якимось чином незаконний Указ Президента порушує її права і інтереси(наприклад щодо призначення за результатами конкурсу іншої особи) мала право оскаржити акт Президента України, якщо вважала, що він прийнятий з порушенням принципу законності. На практиці ж Верховний суд України до таких справ застосовував норму ст. 171 КАС, яка не мала до цього жодного відношення, але дозволяла «бортанути» громадянина-позивача не забезпечуючи розгляд справи по суті. Такі випадки траплялися і зі мною, коли я оскаржував Укази Президента про призначення переможців конкурсів на посади голів ОДА і в 4 випадках з 5 ВАСУ і ВСУ застосовували щодо мене такі незаконні на той час обмеження.

Виникає питання, якщо склалася така практика і суди вважали за можливість застосовувати до справ оскарження актів Президента процедур із розгляду іншої категорії справ, навіщо це було узаконювати у новому Кодексі? Бо такі дії судів були незаконні, а тепер юридичне крило Президента визнало як правильну правову позицією позивачів(у тому числі моєю) на законне право оскаржувати Укази президента у тому числі щодо призначення за конкурсами.

Окремо також хочу торкнутися інших аспектів цього законопроекту. Новела у кодексах: «Експерт з питань права – особа, яка має науковий ступінь та є визнаним фахівцем у галузі права. Рішення про допуск до участі в справі експерта з питань права та долучення його висновку до матеріалів справи ухвалюється судом.». Багато фахівців, у тому числі і я, вважаємо таку новелу вкрай сумнівною, оскільки борг судді полягає в тому, щоб застосовувати закон відповідно до свого розуміння права, в злагоді зі своєю совістю і виходячи зі свого тлумачення фактів, неупереджено і об'єктивно, не думаючи про те, наскільки популярним буде його рішення. Звернення до експерта з питань права за рішенням правового питання, яке стоїть перед судом, що може в подальшому в значній мірі визначити результат справи не буде «поза розумним сумнівом» означати, що справа розглянута незалежним судом.

Інші новели щодо обмеження у часі(до початку підготовчого засідання) на подання заяв про відвід, заяв, клопотань, обов’язок доказування громадянином, а не державою під час оскарження нормативно-правових актів, норма щодо неможливості поновленні процесуальних строків у зв’язку з ново виявленими обставинами, якщо з дня судового рішення пройшло 3 роки – звужують зміст та обсяг існуючих процесуальних прав сторін і є нормами, які суперечать ст. 22 Конституції України. Сумнівним виглядає застосування фактично прецедентного права(на рівні Верховного суду) – типові, зразкові адміністративні справи – що не відповідає принципам континентального європейського права, за яким вибудувана правова система в Україні.

Можливість звільнення від сплати судового збору в запропонований редакції значно звужується, оскільки однією з підстав для звільнення є коли, розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача – фізичної особи за попередній календарний рік. Якщо взяти випадок сплати судового збору у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб – зазначена сума складе 640 грн. Отже за диспозицією п. 1 ч. 1 ст. 8 – Відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати на підставі скрутного матеріального становища особи може бути здійснено лише за умови отримання річного доходу позивача менш ніж 12800 грн. на рік, що удвічі нижче прожиткового мінімуму працездатної особи. Враховуючі практику Європейського суду у справах “Креуз проти Польщі” заява N 28249/95, «ФК Мретебі проти Грузії» заява № 38736/04 запропонований підхід порушує права позивача, гарантовані ст. 6 Конвенції у цій частині.

З усіх зазначених у статті аспектах народними депутатами України до другого читання подавалися відповідні поправки, які б мали забезпечити вирішення цих навмисно закладених дисбалансів, проте за участю представника Президента на профільному комітеті ВР всі принципові правки було відхилено. Отже звертаюся до правової громади і народних депутатів з проханням детально вивчити таблицю правок до другого читання і у залі приймати професійне фахове рішення по принципу 177 разів відмір, бо інакше кількість розлючених громадян в судах буде зростати, разом із кількістю справ в ЄСПЛ проти України.