У мене були песимістичні прогнози щодо енергетичної безпеки, й натоді вони були виправданими. Та я міг більше зауважити перші спроби Європейського Союзу протидіяти російському бізнесу з експорту газу. Переоцінив здатність Росії контролювати світову газову індустрію.

Мене досі бентежить назва книжки. Справжня холодна війна була титанічною глобальною боротьбою між комуністичним тоталітаризмом і капіталістичним Заходом. Нині масштаби не ті. Економіка Росії рівносильна економіці штату Каліфорнія. Росія багато дошкуляє на регіональному рівні, але не є наддержавою радянського зразка.

Я намагався пояснити у вступі: в новій холодній вій­ні йдеться не про військове протистояння, а здебільшого про експлуатацію росіянами жадібності й наївності Заходу. Однак термін прижився по-своєму, ним часто брязкотять у колонках, приплітаючи до цього мене.

От як нещодавно у Vanity Fair, де Пітер Саводнік – фахівець у справах Росії й акула пера – ввічливо розкритикував мене й мою книжку, назвавши викладені в ній думки “розумними, глибокими, детально розглянутими й хибними”. Моя основна ідея, за словами Саводніка, не витримала перевірки часом.

Деякі закиди Саводніка зовсім не виправдані. Хтось уживає термін “нова холодна війна” в контексті реальної, старої. А я цього не роблю: пам’ятаю, якою жахливою вона була та якою ціною обійшлася для всіх. Цей термін також не бездумне журналістське кліше для мене, адже я написав про нього цілу книжку.

Головна думка Саводніка ще з 2008-го, коли в журналі Time він опублікував рецензію на мою книжку. Тоді він запевняв, що принаймні на той час відсутність у Росії політичної ідентичності виключає нову холодну війну. У статті для Vanity Fair він продовжує цю думку, стверджуючи: “Нині немає й мови про великий, глобальний конфлікт, у якому Росія виступить проти Заходу, адже Росія – вже не клептократія, яка вдає із себе комуністичну утопію, а просто клептократія”.

Цей аргумент мав би сенс, якби російські лідери справді поводилися як звичайні клептократи на зразок колишнього президента Філіппін Фердинанда Маркоса. Але ж ні: вони не шкодують грошей на дороге озброєння та масштабні війни проти сусідів. Я згоден, що вони пожадливі та злі, але йдеться й про щось більше.

А от головний аргумент Саводніка таки виправданий. Загроза не так у повномасштабному конфлікті з Росією, як у вмінні Кремля експлуатувати розкол та інші слабинки Заходу. Власне, про це і йшлося в моїй книжці.

P. S. Коли вийшла друком книжка Едварда Лукаса “The New Cold War”, то разом із нею на полицях західних книгарень усе ще містилися здебільшого співчутливі до Росії видання. Для багатьох прогнози Лукаса здавалися алармізмом, хоча книжка повна прикладів, які доводили протилежне. Упродовж 2000-х між Росією та багатьма країнами ЄС (як-от Німеччина чи Італія) зберігалися партнерські відносини, які п’ятиденна російсько-грузинська війна лише ненадовго порушила. Крім того, Росія вже тоді не боялася вдаватися до кібератак проти членів ЄС. У 2007 році після рішення перенести монумент “Бронзовий солдат” із Таллінна атак зазнали сайти естонського парламенту, банків, міністерств, газет. Як зазначають дослідники, кібератака була небачено складною на той час.