Ті, хто вперше опиняється за кордоном, мають чимало підстав для подиву. Тут і безмежна впорядкованість побуту людей, і щирі посмішки навколо, і те, що в Україні прийнято називати з парламентської трибуни чарівним словом «стабільність», якої, погодьтеся, ніхто з нас по сей бік кордону ніколи не знав і не бачив.

І питна вода прямо з крану, а не купована в пляшках, як у пустелі. І житла без схожих на фортечні мури парканів, за якими у себе на Батьківщині ми звикли ховати не так власне куце майно у вигляді пари курей й битого життям доісторичного велосипеда, як оте пекуче відчуття своєї постійної незахищеності, а, отже, невпевненості й ніби як непотрібності, котре ще довго читається у поглядах новоприбулих.

Шокує й те, що у багатьох цивілізованих країнах кожному слід мати власний банківський рахунок, без якого неможливо придбати SIM-картку стільникового зв’язку, винайняти житло чи влаштуватися на легальну роботу з гарантованим соцстрахуванням і пенсією.

Натомість, в Україні досі можна народитися, вивчитися, працювати, жити не гірше за інших, після того померти, бути похованим «як і всі» на спільному цвинтарі… Але жодного разу так і не переступити поріг кредитно-фінансової установи. В Україні, і, певно, ще десь в Уганді.

Окрім засилля «тіньової» економіки разом з таким її неодмінним атрибутом, як превалювання готівки, трапляється так ще й тому, що банків (якщо ці господарюючі суб’єкти, звичайно ж, можна назвати «банками») у нас просто бояться. Бояться, як смерті. Як рекету, мафії, інфекційних захворювань чи російського агресора.

І позбавити від цього страху не здатен жоден політик чи найвидатніший економіст усіх часів та народів. Без перебільшення здібний фінансист, президент України у 2005-2010 роках Віктор Ющенко, і той виявився у цьому питанні геть безсилим. Створений не без його участі аграрний банк «Україна» збанкрутував так само, як рано чи пізно банкрутують усі українські банки. Не втримався і значно менший, але так само не життєздатний «Трансбанк», де тримав свої кошти благодійний фонд першої леді, зокрема, доброчинні внески на будівництво «Дитячої лікарні майбутнього» (ДЛМ).

Політики, судді, прокурори теж не вірять банкам. Жодному! Про що красномовно свідчать результати першої хвилі е-декларування.

Переважну більшість своїх коштів, як і всі смертні, вони тримають «під матрацом». Бо не вважають за потрібне нести заробітки до метеликів-одноденок. І ризик бути притягнутим до відповідальності за валюту невстановленого походження, а то й навіть бути пограбованими (після того, коли 1 листопада завершено надання у відкритий доступ податкових е-декларацій посадовців органів державної та місцевої влади за 2015 рік зафіксовано, принаймні, чотири випадки нападів на житла багатих на «матраци» з грошвою чесних суддів; і це тільки ті факти, про які сповіщали правоохоронці) перевищує у них бажання занести ці суми до віконечка найближчого банківського відділення.

Голова фракції «Солідарність» Блоку Петра Порошенка у Верховній Раді політтехнолог Ігор Гринів – той самий, який переконує всіх у безальтернативності другого президентського терміну свого патрона, чий рейтинг, нібито, нижчий хіба що за рейтинг «Океану Ельзи» чи «95 кварталу» – перший апелює до безальтернативності рідних «матраців». Каже, що тримав готівку вдома, бо банкам не довіряє.

Порошенку довіряє, намальованим невідомо ким «рейтингам» довіряє, навіть вірить у визначальний вплив зірок естради та якихось недолугих коміків на громадську думку і хід нашої історії… Але банкам віри не йме, і, судячи з того, як він боровся за те, аби е-декларації були в закритому доступі only для представників «уповноважених органів», ще довго не повірить.

Ніколи не вірив національній банківський системі й чинний прем’єр Володимир Гройсман, мотивуючи свою однозначну позицію загрозою недотримання банківської таємниці. Точніше, її повною відсутністю, коли йдеться про розправу над політичним опонентами.

«Усі намагалися зробити так, щоби кожен мер більш-менш популярний (…) був загнаний у владу Партії регіонів. Я – принциповий з точки зору партійності, і відмовляв. Ну, й уявімо собі, що мої кошти лежать на рахунках у банках. Вони за секунду могли їх заблокувати і почати мене шантажувати, наприклад», – пояснив голова уряду походження 1,5 млн. американських доларів, які тримає вдома.

Гройсман також заявив, що принципово не ніс гроші до банків, бо банківська система була «хворою». «У 2016 році стосовно моєї декларації ситуація абсолютно інша і з точки зору моїх статків, і з точки зору моїх грошей – вони зберігаються у банківській системі», – додав Гройсман, зазначивши, що зараз банкам уже «можна довіряти».

Цікаво буде потім порівняти ці слова Гройсмана з його висловлюваннями вже після того, коли доведеться поступитися обійманою посадою. Особливо, якщо він впаде в немилість до старших політпартнерів і його «підуть» без попередження. Насамперед, варто поцікавитися, що він розумів під оздоровленою (себто, не «хворою») банківською системою.

При цьому ми лишаємо «за кадром» той факт, що 2015 року, та й 2014-го – жодних «регіоналів» при владі в Україні вже й близько не було. І блокувати рахунки ані йому, ані якомусь іншому міському голові, «більш-менш популярному», вони вже точно не могли.

***

За наявних умов, певно, найбільше банкам довіряють ті, у кого поповнення депозитів відбувається настільки стабільно й безперебійно, що через їхню втрату можна надто не перейматися. «Дурні гроші…», – каже народна мудрість про випадки, коли чималі статки дістаються комусь без зайвих зусиль. А в Країні без банків, де сторіччями володарює «чорна» готівка, таких капіталів доста.

Судді, прокурори, адвокати, митники, прикордонники, тюремники, посадовці різноманітних наглядових органів, до яких віднедавна додався й цілий шерег невизнаних мільйонерів зі Збройних сил та корупційних антикорупціонерів (чи то антикорупційних корупціонерів, це вже як вам більше пасує, від перестановки доданків сума вкраденого не змінюється). Усі вони, зазвичай, мають неймовірно успішних у бізнесі близьких родичів, котрі добре знаються на інвестиціях та елітній нерухомості.

Проте, майстер-класів вони, чомусь, не проводять та посібників зі серії «Як я заробив свій перший мільйон» не пишуть. А, навпаки, ухиляються від прямих запитань або ж повторюють одні й ті самі мантри про «провокації російських спецслужб», «руку Кремля», план «Шатун» тощо. При цьому, продовжуючи невпинну реалізацію індивідуальних варіантів старого, як світ, оперативного плану «Крадун»… Невтомно, з непідробним азартом і напрочуд самовіддано.

Ми не хочемо нікого підозрювати, а тим більше, звинувачувати, проте, погодьтесь, досить непросто сприймається, коли претендент № 1 на посаду очільника нової спецслужби під назвою «Державне бюро розслідувань» (ДБР), а нині чинний головний військовий прокурор України Анатолій Матіос ухиляється від питання журналістів щодо походження 34 млн. «дивідендів» від загадкового бізнесу своєї нової дружини. «Я не буду вам нічого пояснювати. Читайте декларацію, звертайтеся офіційно», – по-військовому лаконічно відрізає Матіос.

У його колеги з центрального офісу ГПУ, начальниці відділу організації діяльності у сфері запобігання та протидії корупції (оце закрутили назвочку!), стартапами займається свекруха. 2013 року вона зареєструвалася як фізична особа-підприємець у Ворошиловському райуправлінні юстиції у Донецьку, а вже 2015-го купує за 5,6 млн. грн. 140 кв. м житлових апартаментів у київському «Французькому кварталі» на Печерську з чотирма паркомісцями сукупною вартістю 1,4 млн. грн. Усе разом складає 7 млн. грн.

Знаходяться й такі, котрі реєструють все на своє ім’я. А ще підтримують, як можуть, спроби вибудувати вітчизняну банківську систему, свідомо розміщуючи на власних рахунках казкові як для звичайного держбюджетника суми. Першість за щирість у цій нелегкій справі, поза всяким сумнівом, належить симпатичній судді у другому поколінні Людмилі Гарник.

Станом на 2013 рік задекларованого майна в неї назбиралося на 24,5 млн. грн. або на її 111 річних заробітних плат. Коли ж кваліфікаційна комісія влітку поцікавилася у Людмили Леонідівни, звідкіля у неї, судді Київського апеляційного господарського суду, у тому ж таки 2013 році з’явилися 4 млн. 562 тис. грн., які вона поклала на рахунки, жіночка відповіла просто і, водночас, грамотно з правничої точки зору: «Це – помилка».

«Як прийшло, так і пішло», – мабуть, це єдиний принцип, за яким хтось ще розміщує серйозні депозити в установах з умовною назвою «Банки». Не біда, якщо зникне. А якщо не зникне, а ще й на якийсь відсоточок примножиться, то тим краще.

Ось і виходить, що, не враховуючи певний прошарок вимушених вкладників-ентузіастів, національна банківська система України виконує суто розрахункову (розподільчу) короткотривалу функцію, пропускаючи через себе зарплатню, винагороди за угодами, пенсії, стипендії, матдопомогу безробітним і соціальні нарахування. Тоді як передбачені на перспективу акумулятивна та інвестиційна функції, які б забезпечували нам тривалу можливість розвитку фундаментальних проектів за рахунок «довгих грошей», не кажучи вже про гарантії особистого добробуту, просто відсутні.

Додайте сюди й без перебільшення катастрофічну ситуацію з відсутністю накопичувальної пенсійної – як державної, так і недержавної – системи, й ви зрозумієте, чому меншість виводить свої заощадження за кордон, а переважна більшість навіть не знає, що воно таке – ті «заощадження».

Якщо зв’язок порівнювати з нервовою системою, силові відомства – з імунною, то банківська система, безумовно, найбільше схожа на кровообіг в організмі людини. Туди входять і кровотворні органи, і депо крові, і кровоносні судини. Відповідно до цієї аналогії, у нас є все, окрім депо крові. Тобто, фінансової селезінки, печінки й підшкірних запасів немає. Гроші приходять і відходять, але ніде надовго не затримуються. І раптом що…

Терміново потрібен донор. Навіть за найменшої крововтрати. Доводиться випрошувати один-другий мільярд доларів у МВФ (у будь-якому випадку обсяг іноземних траншів завжди вимірюється в натуральних числах), на супер-невигідних умовах, тоді як «на руках» у населення лише за приблизними підрахунками фахівців нині перебуває 70-80 млрд. доларів. І люди несуть їх куди завгодно, тільки не в банки. Чи не несуть зовсім, лишаючи на поталу інфляції, грабіжникам, розбійникам, шахраям усіх відтінків та іншому кримінальному елементові.

У фіксованому в Україні з початком війни на Донбасі небаченому раніше розгулі оргзлочинності відсутність дієздатної банківської системи є основною з причин. Бо там де надмір готівки, та ще й необлікованої, породженої метастазами «тіньової» економіки, там завжди є чим поживитися озброєним бандам. І якщо в сучасному цивілізованому світі, котрий уже перейшов у Інформаційну добу Третього тисячоліття, суспільство потерпає від кібер-злочинності, то у нас разом з появою на уламках СРСР товарно-грошових відносин як привіт зі сивого Середньовіччя одночасно з’явилися й зграї брутальних шкуродерів.

У мікрофінансовому соціально-побутовому вимірі в Країні без банків неможливо гідно жити ще й тому, що кожна особа працездатного віку не може собі дозволити нічого, окрім «хліба й до хліба». Ми працюємо, так чи інакше щось заробляємо… І пускаємо це все у Велике Нікуди, де воно одразу перетворюється у Велике Ніщо. Як сплачувати іпотеку, якщо майже немає доступної іпотеки? Немає й найближчим часом не передбачається.

Скажімо, державний «Ощадбанк» пропонує іпотеку на 20 років з 25%-м початковим внеском (за оцінкою Minfin.com.ua, підсумкова переплата становитиме понад 170%), недержавний «Приват» – з 20%-м внеском на початку (та зі 180%-ю переплатою).

Як це виглядає на практиці? «Ощадбанк» встановив, що іпотека «коштує» у нього 23% річних. Якщо ми беремо скромну суму в 50 тис. дол. й розтягуємо їй на довгі-предовгі 20 років, то щомісяця нам доведеться виплачувати 968,50 дол., а це геть непідйомна ноша для типової молодої родини з двома працюючими дорослими, тому що навіть якщо уявити найбільш можливий за такої ситуації ідеальний варіант й припустити, що обоє працевлаштовані у мільйонному місті й мають по 500 дол. місячної зарплатні, то їм обом ці 20 років тільки те й доведеться робити, що віддавати ту тисячу на двох «Ощадові» й розраховувати, певно, що протягом усього цього періоду їх (а також їхніх дітей) годуватимуть, одягатимуть, лікуватимуть уже немолоді батьки обох членів подружжя… І що ж це за такі мусять бути довгожителі, які в режимі all inclisive дбатимуть про дітей-іпотечників. Безумовно, можна ще звернутись до «Київміськбуду», але там одразу доведеться викласти 40% від вартості помешкання.

Малі та середні підприємства банками теж не кредитуються. Як припинилося це під час світової кризи восени 2008 року, так і не поновлювалося. 2008 рік forever.

Правильно, можна як у безсмертному афоризмі Азірова, припинити «скиглити», «взяти лопату» до рук, гарувати на 2-х, 3-х, на 4-х роботах. Не бачити роками родини. Та що там родини! Самого себе у дзеркалі не впізнавати. Аби дременути світ за очі на заробітки. І що? Все одно ж доведеться повертатися до Країни без банків.

Найбільш підприємливі, як і має бути в економіці раннього Середньовіччя, перш ніж з’являться банки з великої літери, вдаються до послуг лихварів. Зазвичай, мафіозного походження… За протерміновані «платежі» у них передбачена фізична розправа, а заставою під «кредит» нерідко виступає сам позичальник. Не впорався – йдеш у рабство. Здебільшого, за кордон. Жінки – у борделі, чоловіки – на плантації.

Політично ми десь наприкінці сторіччя 19-го. Маємо перші сякі-такі партії, певно з часом з’являться профспілки. А економічно…

Економічно ми зараз десь на початку християнізації Європи (сторіччя 9-10). Користуємося комп’ютерами, iPad’ами та iPhone’ами останніх моделей, пересуваємося на електромобілях. А гроші тримаємо у закопаній на городі 2-літровій банці, як той суддя Чаус, чи під матрацом, як прем’єр-міністр чи голова президентської фракції. Й аби не колола нас та безвихідь, та повна фінансова нестабільність і непередбачуваність, та неспроможність, вгамовуємо її алко-, нарко- та іншими формами залежності.

Крововтрати є, а крові нема

Макрофінансову «кров» ми втрачаємо постійно. Через жахливу депопуляцію у нас невпинно зростає кількість осіб пенсійного віку, всіх їх треба якось утримувати й, бодай, щось їм символічно виплачувати. Не кажучи вже про тисячі щасливих номінантів на спецпенсії, їх теж неможливо оминути. Недарма ж вони прислужували владі, а той самі цю владу уособлювали. Подолати накопичений з Голодоморів та Другої світової війни розрив між народжуваністю та смертністю ми не змогли.

Та й неможливо це у Країні без банків. Де немає не те, що частки громадян у національному багатстві, у тому природному газі, у тій нафті, у тому бурштині, які ще сотні років годуватимуть окремих скоробагатьків, а взагалі немає елементарної фінансової культури й інфраструктури. Заробив, з’їв, спожив, отримав задоволення, ліг спати. І завтра так само. За таких умов можна лишень вимирати, що ми успішно й робимо. Випереджаючи всі можливі та неможливі графіки.

Що робить уряд? Приймає геніальне рішення де-факто скасувати пенсії, підвищивши пенсійний вік до такої межі, яка впевнено перекриває середню тривалість життя.

Триває війна з Російською Федерацію, котра переважає нас по усіх кількісних показниках.

Що робить Нацбанк? Перевершує геніальність Кабміну та Верховної Ради, й не те, що не забороняє вільний обіг нацвалюти держави-агресора, а, взагалі, забезпечує повномасштабну інтервенцію її банківських установ державної та недержавної форм власності. Зрада?

Блюзнірство? Політична сліпота? Відверте знущання? Капітуляція? Вочевидь, жодна з перерахованих відповідей не буде помилковою.

Фінансових проблем українців інтервенти не вирішили, іпотекою та кредитуванням бізнес-ідей не переймаються. Вони вимивають звідси останнє, провадять фінрозвідку й… шантажують офіційний Київ. Бо чим більшою буде їхня частка на ринку банківських послуг, чим помітнішою присутність у розрахункових операціях, тим легше Москві застосовувати цей важіль у неофіційних перемовинах з Банковою.

До того ж, «росіяни» з’їдають українські невеликі й не дуже великі банки, отримуючи їхніх клієнтів після того, коли під виглядом рекомендованої МВФ чистки НБУ відмовляє у порятунку пристойним гравцям національного походження. Й дарма, що деякі з них, як скажімо VAB банк, рятував країну, викуповуючи на прохання Арсенія Яценюка держоблігації. Прийшли росіяни й запропонували більше. Чистий бізнес.

Чистий бізнес з російським ВТБ особисто у Валерії Гонтаревої та її патрона Петра Порошенка був ще до війни. І до санкцій.

Можливо, хтось уже призабув, тому варто нагадати, що свій АКБ «Мрія» у 2000-х рр. чинний голова держави продав саме ВТБ, а не комусь іншому.

Війна – це для нас. А для них – бізнес

При цьому нам ще талановито пояснюють, що деякі російські банки зовсім не російські. А які? Ну… майже українські. До прикладу, розтлумачують, що «Альфа-банк» колишнього львів’янина Михайла Фрідмана та в минулому киянина Германа Хана це дуже-дуже неросійський. Мовляв, провідні власники взагалі є громадянами третіх країн, фінустанова оформлена на плутані-переплутані офшори.

Дай, Боже, здоров’я! Але чому, поясніть, будь ласка, «Альфа-банк» так чудово почувається у путінській Росії, де він вважається не інакше як «російським»? І яким чином це було б можливим без прямого заступництва від господарів Кремля, які вже давно передавили усіх навіть нейтральних, а не те, що прозахідних чи проукраїнських олігархів? І без прямої матеріальної зацікавленості Старої площі?

Тим часом «Альфа-банк» з легкої подачі Гонтаревої отримав дозвіл на придбання «Укрсоцбанку». Нове об’єднання стане 4-м за потужністю банком після «Привату», «Ощаду» та «Укрексімбанку». Враховуючи присутність в Україні також 5 російських держбанків («Промінвестбанк», «Ощадбанк Росії», «ВіЕс банк», «ВТБ банк» і «БМ банк») та прогресуючу експансію приватників із РФ (днями про свій намір викупити «Перший інвестиційний банк» оголосив власник московського футбольного клубу ЦСКА Євген Гінер), аналітики констатують: якщо до війни росіяни контролювали третину українського банківського капіталу, то тепер їхня частка наближається до половини ринку.

З російською-неросійською «Альфою» у НБУ та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) взагалі склалися якісь фантастично доброзичливі відносини. Саме «Альфа» є ексклюзивним банком-агентом Фонду. Українські банки згорають, лише з початком 2014 року таких уже не дораховуються 82 юрособи, а російський гігант потім ще й пропускає через себе їхні непереварені рештки. А Нацбанк російські неросіяни лікують на 30 млн. грн. на рік.

Саме такою є вартість медстрахування працівників регулятора, оформлена з «Альфа Страхуванням» влітку цього року. Хворобливим підлеглим Гонтаревої потрібно не багато-не мало, а окрім стандартного – першої медичної допомоги й обслуговування у відомчій клініці – ще й голкотерапію, масаж, видалення зубів, лікування раку, підводну гімнастику, забезпечення фіто- і гомеопатичними препаратами, гепато- і хондропротекторами. І все це, зауважте, коштом платників податків.

На всі закиди щодо доцільності впливу російських банків пані Валерія відповідає: це не до мене, це до Верховної Ради та РНБО. Коні не винні.

Винні ми з вами. Винні й підприємці різного калібру, які замість тиснути на владу й вимагати правильних рішень, ладні ліпше податися на чужину й оформлювати підприємства у Латвії, Естонії, Польщі, власне, будь-де, де можна знайти юридичний захист на рівні держави, і разом з тим підтримку та інвестиції. Винні політики, які не питають у себе вдома і за кордоном: а де ж банки польські, німецькі, американські? Чому в нас усюди видно, як відкриваються нові відділення російські, знову російські, ще раз російські та… закриваються українські?

Источник: newsonline24