Вирішив я трохи попрацювати з дискурсом реформаторських та антикорупційних кіл, і поки матеріал накопичується, цікавий, до речі, хочу сьогодні поговорити з вами про два сталих уявлення, які доволі часто зустрічаються у наших палестинах.

Перше, на що я звернув увагу, це поширене твердження про протистояння (конфлікт) влади і громадянського суспільства чи навіть просто суспільства і влади. Мовляв, влада нічого не дає або все забирає, і точиться боротьба зі владою за справедливий перерозподіл ресурсів. Причому останнє далеко не кожен може сформулювати, часто це закінчується тезою: всі “казли”, їх усіх треба розстріляти.

Нещодавно я мав змогу обговорити цю тему в середовищі громадянських активістів, які займаються дуже важливою справою, допомагають переселенцям. Зрештою, після бурхливого обговорення, виявилося, що таке фронтальне протистояння, на якому спочатку всі наполягали, виявилося вже не таким і фронтальним, а справедливий перерозподіл ресурсів перетворився на колективну дію групи інтересів, яка бореться поміж інших груп інтересів за доступ до тих самих ресурсів.

Як на мене, це абсолютно легітимна ціль, якщо звісно не виступати з позицій винятковості, не бити себе п’яткою у живіт, переконуючи інших у своїй винятковій доброчесності. У цьому випадку образ непримиренного борця з корупцією підходить як найкраще. Так само відбувається зі владою – при наближенні вона розпадається на купу різних акторів, які є доволі незалежними у прийнятті рішень, і які часто ворогують (конкурують) між собою. До того ж, і влада, і суспільство це дві сполучені посудини, й рівень неадекватності, згідно із фізикою за 7 клас загальної школи, – більш менш однаковий.

Чи означає це, що треба відмовитися від конфлікту? Звісно, ні. Якщо є якийсь вартісний ресурс, який хочуть отримати як мінімум дві сторони, і кожна з них доводить, що саме вона має на це право, конфлікт неминучий. Наше завдання – не зупинити конфлікт, а зробити все, щоб він не став насильницьким. Бо тоді вмикаються інші механізми, які швидко руйнують саму довіру, унеможливлюють діалог і вирішення відповідного питання з найменшими втратами. (про win / win мовчу). Насильство перетворюється на самоціль.

Звідси я переходжу до другого твердження, яке доволі поширене – Порошенко гірший за Януковича. Напевно ви чули це й не раз. Десь це звучить відкрито, десь завуальовано у вигляді тверджень про узурпацію президентом влади. Розмови про узурпацію влади в Україні не новина. Опікшись на молоці, всі натхненно дмухають на воду, тим паче, що в конкурентному політичному середовищі це пречудовий стимул для мобілізації своїх прихильників. Як, до речі, й тема корупції та боротьби з нею. Як на мене, вона в нашому суспільстві істеризована і подекуди доведена до абсурду. Я не буду повторювати азбучних істин, що корупція це питома частина нашої культури, яка була заточена на виживання, і що подолати її можна лише тривалою трансформацією інститутів тощо.

Власне тут я хочу показати, як працює комунікація у конфлікті. Спочатку в людей за допомогою таких послань як “зрада”, “все пропало”, “нас здадуть” тощо збільшується тривожність, потім удавана загроза, завдяки масовому психозу, перетворюється на соціальний факт, у нього вірять і вважають це правдою. На цьому етапі важливо, щоб до диваків приєдналися й поважні, впливові в суспільстві авторитетні особи. Чому це відбувається – тема окремого дослідження.

Звідси останній важливий крок – публічний заклик до превентивної дії. І тут я знов повертаюся до тези “Порошенко гірший за Януковича”. Вона в умовах такої спотвореної комунікації легітимізує в очах багатьох людей, в тому числі й абсолютно щирих патріотів (пишу це, бо точно знаю як мінімум деяких з них) насильство, як єдиний спосіб досягнення цілі. Пам’ятайте про це, “врах нє дрємлєт”!

Источник: newsonline24