Коли член лейбористської партії Діана Ебботт заявила в інтерв’ю, що її партія планує створити 10 000 нових робочих місць для поліцейських, і це обійдеться бюджету в додаткові 300 000 фунтів на рік, вона поставила під сумнів майбутнє політичної опозиції Великобританії.

Як тіньовий міністр внутрішніх справ і, можливо, майбутня глава служби, що наглядає за злочинністю і системою покарань, крім інших обов’язків, вона повинна бути більш підготовленою. Замість цього, коли її попросили пояснити, як вона планує платити цим офіцерам, враховуючи, що судячи з її цифр, заробітна плата нових працівників становитиме лише 30 фунтів на рік, Ебботт розгубилася.

Врешті-решт, вона знайшла заготовлені цифри, а потім звинуватила пресу в роздуванні її помилки.

Якщо лейбористи переможуть на майбутніх парламентських виборах у Великобританії, Ебботт буде претендувати на одну з найбільш складних і відповідальних посад у новому уряді. Але після публічної демонстрації своєї некомпетентності, вона ще більше знизила і так не надто високі шанси своєї партії на перемогу. А Британія так і буде страждати без компетентної опозиційної партії.

Компетентність – ключовий момент. Епізод з Ебботт висвітлює реальну небезпеку: на Заході партії, що сповідують крайню ліву, крайню праву або популістську політику, являють собою загрозу не тільки через свої екстремістські погляди, але і через свою некомпетентність, породжену зневагою щодо досвіду і відсутністю розуміння складності управління державою.

Висміюючи обране керівництво чи опозицію через своє невігластво, зарозумілість або наслідуючи якісь вигадані ідеології, ці партії завдають шкоди демократії, яка і так зазнає атак з боку авторитарних лідерів у Китаї, Росії, Угорщині та Єгипті.

Президент Дональд Трамп не є послідовником авторитаризму, але симпатизує тим, хто сповідує такий стиль управління: президент Туреччини Реджеп Ердоган, президент Єгипту Абдул-Фаттах Халіл Ас-Сісі та президент Філіппін Родріго Дутерте.

Читайте також: США назвали Россию самой крупной угрозой для человечества

Ініціативи і дії Трампа – імпульси, а не проекти, і вже тим більше не складові однієї стратегії. Схоже, у нього не вистачає терпіння отримати навіть базові знання про якусь важливу галузь внутрішньої або зовнішньої політики. В результаті періодично настають приступи хаосу і безладу. (На цьому тижні він припустив, що якби президент Ендрю Джексон керував країною трохи пізніше, Сполучені Штати могли б уникнути Громадянської війни, хоча Джексон помер за 16 років до початку війни).

У Трампа є товариш з поглядів на політику і управління країною – колишній комік Беппе Грілло, засновник руху «П’ять зірок» в Італії, який в даний момент лідирує в більшості політичних опитувань країни. Грілло – це романський Трамп, ненависник преси, пропонує оцінювати достовірність ЗМІ за допомогою суду присяжних, а також викладає свої політичні погляди в блозі, тоді як Трамп використовує для цього Twitter.

Його партія, перебуваючи у влади на міському або місцевому рівні, в кращому випадку нічим не примітна. У Римі, де 38-річна Вірджинія Раджі працює майже рік, ситуація з корупцією і вивезенням сміття не покращилася.

Рух «П’ять зірок» повинен був привнести нові підходи і погляди, але по факту – це ті ж політики старого зразка, тільки з більш високим рівнем некомпетентності. Проте національний рейтинг партії, схоже, не постраждав.

Зараз найважливіше для Європи – останній тур президентських виборів у Франції. Центрист Еммануель Макрон переміг представницю ультраправих Марін Ле Пен у телевізійних дебатах у середу, і він, швидше за все, отримає підсумкову перемогу.

Макрон є протилежністю політичного екстреміста, він цінує ефективність і розумну стриманість. Але його раптовий прорив повертає нас до того ж питання: чи зможе він швидко оволодіти тонкощами управління держорганами, такими ж складними і важливими, як і французький президент? Він переміститься в Єлисейський палац з мізерним досвідом у великій політиці, не маючи в даний момент будь-якої підтримки в законодавчому органі країни. На червневих виборах у Національні збори пройде чимало представників його нової партії En Marche (Вперед!), але отримати більшість для них практично нереально.

Якщо Макрон переможе, він успадкує найпотужніше політично президентство в демократичному світі, маючи при цьому маленький досвід і невелику інституційну підтримку. У неділю він отримає значну частину голосів противників Ле Пен, але багатьом з цих виборців він не особливо подобається. У такому роз’єднаному і розколотому суспільстві багато хто бачить в ньому потенційну причину збільшення проблем, пов’язаних з глобалізацією, імміграцією та ЄС.

Макрон повинен довести, що його схвалення і визнання глобалізованого світу піде на користь тим французьким громадянам, які (виходячи з кількості голосів, відданих за Ле Пен та інших кандидатів, переможених у першому турі) складають майже половину Франції і хочуть захисту від світу, до якого прагне їх майбутній президент. Хоча він і досяг успіху в ролі економіста, йому, можливо, буде важче впоратися з владою і повноваженнями, фактично ізолюючими його від суспільного життя країни.

Читайте також: На дебатах Макрон сделал из Ле Пен посмешище – Кантор

Макрон досить чесний у поточному процесі. Минулого тижня він розповідав робітникам у своєму рідному місті Ам’єні, що не може врятувати завод від закриття. Він навряд чи отримає їх голоси, але один робочий описав Макрона так: «Він намагався. Він був спокійним і чесним».

Чесність – багатообіцяючий початок. Але Макрон повинен знайти способи допомогти робочому класу і безробітним поліпшити своє життя, на додаток до зростання економіки і відродження франко-німецького партнерства, яке довгий час було двигуном ЄС.

У Франції та за її межами питання компетентності залишається одним з головних. Чи зможе новий керівник без особливого досвіду досягти успіху в ролі, яка вимагає компетентності найвищого рівня? Це було б майже дивом, але це саме те, чого так потребує Західний світ.