Кругла цифра 100-річчя революції ніби підказує аналогії: Російська імперія теж була на той час надпотугою, однак “злиняла у два дні, щонайбільше три” (Василь Розанов), тож і Російська Федерація може розсипатися миттєво й несподівано. Утім, “порівняння не доказ”. Росія-1917 була традиційно страшенно неефективною державою, у ній заледве за півстоліття до того було скасовано офіційне рабство, вона була економічно й демографічно виснажена майже трирічною світовою війною, плюс її підірвала ворожа пропаганда.

Свіжа книжка американського дослідника Шона Маккіна “Російська революція. Нова історія” оцінює витрати німецького Генштабу на “антивоєнну” активність партії більшовиків у 50 млн марок золотом – у перерахунку на нинішні ціни це дорівнює мільярду доларів. А сьогодні річне фінансування прокремлівських ЗМІ лише за офіційними статтями оцінюється в $1,5 млрд. Невже за такої обробки можна чекати, що росіяни ні з того ні з сього будуть налаштовані проти чинної влади?

Так, російська провінція ледве виживає, але хіба вона колись була заможнішою? Так, російська інфраструктура деградувала ще більше, ніж у нас, але росіянам не звикати до доріг і дурнів. Так, російська економіка потерпає від санкцій, але олігархія вправно перекладає цей тягар на простих шанувальників дзюдоїста й підводного мисливця, а ті готові терпіти, доки не вимкнуть “Останкіно”. Так, репресивні органи можуть причепитися до кожного, хто демонструє опозиційні погляди, але абсолютній більшості все це “томлєніє духа” до одного місця, аби були “півасік” та футбол, і це не пародія, а сувора реальність.

Державний сектор паразитує на нафтовій ренті, реальна економіка вибудувалася за типом “клієнт – патрон”, тіньова “відстібає” ментові свою десятину, всі якось пристосувалися, призвичаїлися, й ніхто, за винятком підлітків-міленіалів і скажених активістів, не готовий активно виступати проти порядку денного. “Настоящих буйных мало”, – констатував колись поет.

Років вісім тому науковці почали обговорювати сценарій розпаду імперії на окремі самостійні держави. Їхня потенційна кількість у різних авторів коливається від чотирьох аж до тридцяти. Мається на увазі, що регіональні еліти нібито мріють перехопити ініціативу від центру й самі розпоряджатися своїми територіями, особливо якщо на них є природні ресурси, які можна збувати за кордон.

Звучить привабливо, адже нарешті росіяни позбулися б мегаломанії та почали б облаштовувати власний дім, але… Детальний розгляд мапи переконує, що йдеться про провінції, де керують довірені особи Кремля, вони фактично мають карт-бланш на бешкети (до певної межі) завдяки підтримці силовиків. За винятком Чечні, без такої підтримки їхня влада нічого не варта.

До того ж сценарій появи на місці так, паскудної, так, агресивної, але хоча б більш-менш передбачуваної Росії купки країн-“карликів”, кожна завбільшки з чотири Франції, причому майже всі з ядерною зброєю, – страшний сон як для Вашингтона, так і для Брюсселя. Захід зробить усе, щоб його уникнути, аж до безпосередньої підтримки ненависного Кремля. Інакше кажучи, нам не слід чекати милості від Росії. “Запорєбрік” – це надовго, можливо, назавжди. Замість того щоб чекати слабкості сусіда, слід робитися сильними самим.