Нинішній день Конституції лишився майже непомітним. Його затулили собою інші події. Виступ Президента з нагоди Дня Конституції України наразився лише на критичні кепкування – просуваючи ідею зняття депутатської недоторканності, потрібно так само активно просувати ідею закону про імпічмент. Президент звузив широку і змістовну конституційну реформу до вже проведеної так званої правової реформи в Конституції та до проекту зняття депутатської недоторканності. Про децентралізацію в його виступі вже навіть згадки немає.

Чому конституційна реформа стала настільки нецікавою в Україні?

Адже однією з найбільш потужних ідей Революції Гідності була Нова Конституція. І скільки б ми не говорили про зміну правил гри в економіці та політиці, про зміну соціо-культурної ситуації в Україні, про посилення самоврядування та громадського контролю за центральною владою, про з утвердження нової громадянської ідентичності в якості основної і домінуючої, найпотужнішим способом досягнення цього лишається Конституція.

Нова післямайданна влада теж використовувала ідею конституційних змін. “Жити по-новому” нинішнього Президента, перш за все, мало би означати – “жити за Новою Конституцією”. І на початку, принаймні в публічній риториці, влада на чолі з Президентом справді все так і розглядала.

Водночас післяреволюційний конституційний процес означений всього двома важливими моментами – спробою внести зміни до Конституції щодо децентралізації, яка призвела до кривавого протистояння під стінами Верховної Ради 31 серпня 2015-го року, та внесенням змін в Конституцію щодо правосуддя 2-го червня 2016-го року.

Тобто внесені лише ті зміни, які жодним чином не торкаються ані правил гри, ані соціо-культурної ситуації, ані посилення самоврядування та громадського контролю за центральною владою.

Головна проблема, яка досі є непереборною, – український правлячий клас не сприймає ідею Нової Конституції. Український правлячий клас готовий лише на такі зміни до наявної Конституції, які не є принциповими щодо трансформації олігархічної влади у демократичну, тобто які здійснюються не в інтересах громади.

Три роки після революції дозволяють зробити висновок – конституційний процес зупинився і досить вже довго не може бути розблокований.

Під конституційним процесом в даному випадку розуміється весь комплекс конституційної роботи – ідеювання та пропозиція нових соціальних моделей співжиття українців та широке обговорення ідей та моделей у вигляді Суспільної Угоди, яка має стати основою чи техзавданням на текст Конституції, розробка конкуруючих проектів текстів Нової Конституції, які б реалізовували ці ідеї та моделі, обговорення цих текстів та аргументація на користь тих чи інших ідей та моделей, виокремлення альтернатив, винесення альтернатив на референдум, реалізація проголосованого на референдумі моделі в фінальному тексті Конституції, широке обговорення його та винесення на всенародне голосування.

Традиційне заперечення щодо неможливості зміни Конституції під час війни аж ніяк тут не працює, тому що під час війни можна і потрібно розробляти Нову Конституцію, обговорювати її та готувати фінальний текст. А от голосувати її можна вже після закінчення війни.

Чому ж цього не відбувається? Чому конституційний процес зупинено?

Перша і найбільш масштабна причина зупинки конституційного процесу полягає у тому, що правлячий клас, продемонструвавши позірну солідарність з громадою під час Революції Гідності та дуже недовго після її активного періоду, знову вдався до відтворення олігархічного консенсусу, тотальної корупції, правової безкарності багатих та владних при повній безсилості правосуддя.

Тобто український правлячий клас принципово не готовий до Нової Конституції, де була би прописана модель громадянського консенсусу, а правова відповідальність владоможців та багатіїв була би співмірною з відповідальністю простих громадян. Конституція в Україні перетворилася на Охрімову свиту, яку латають і латають, і ніякого толку з цього нема. Тобто правлячий клас готовий лише красти, корумпувати, використовувати владу для збагачення, нехтувати законами і при цьому не відповідати за збереження територіальної цілісності країни, не забезпечувати розвиток країни та не давати можливості її громадянам ставати забезпеченими і складати широкі верстви середнього класу. За великим рахунком, український правлячий клас бачить велику небезпеку у появі українського середнього класу, тому і Нова Конституція як проект власне українського середнього класу українським правлячим класом всіляко блокується.

Друга причина зупинки конституційного процесу полягає у тому, що взявши на себе відповідальність за конституційну реформу, український правлячий клас почав діяти щодо конституційного суверенітет так само, як він до того діяв щодо економічного, інформаційного та територіального суверенітету. Тобто український правлячий клас з 2014-го року почав торгувати конституційним суверенітетом в обмін на зупинку процесу втрати територіального суверенітету. Простіше кажучи, український правлячий клас виставив на міжнародні торги українську Конституцію за схемою – прописаний в Конституції “особливий статус Донбасу” в обмін на припинення агресії і продовження втрати наступних частин територіального суверенітету України. Криваве протистояння під стінами Верховної Ради було наслідком громадського протесту проти такої поведінки українського правлячого класу.

Третя причина зупинки конституційного процесу має інтегральний характер. Вона полягає у тому, що за роки після Революції Гідності відбулася повна втрата довіри громади до влади. В ситуації тотальної недовіри та заблокованого процесу дострокових перевиборів, щоб відновити таку довіру, будь-які спроби відновлення конституційного процесу будуть або нелегітимними, або недостатньо послідовними для того, щоб прийняти дійсно Нову Конституцію. Інакше кажучи, в умовах олігархічного консенсусу неможливо прийняти Конституцію, яка би базувалася на громадянському консенсусі. Тобто, без дострокових перевиборів та без хоча би позірної ліквідації олігархічного консенсусу, Нова Конституція в принципі неможлива. Хоча, звичайно, при цьому можливе відновлення фейкового конституційного процесу, який може призвести до чергових фейкових змін Конституції чи взагалі до фейкової Конституції.

Четверта причина зупинки конституційного процесу – низька соціальна енергетика (громадська активність) правових експертів, що залишаються на позиції громади і не продалися олігархам та провладним політикам, але які беруть участь в офіційному конституційному процесі. Тобто олігархічній владі вдалося залучити до фейкового конституційного процесу значну кількість правових експертів, які все ще вірять в ефективність офіційних змін до Конституції, і цим блокувати ініціативу правових експертів на позиції громади, що займаються неофіційною конституційною реформою.

П’ята причина зупинки конституційного процесу торкається штучного гальмування альтернативного процесу – так званої Народної Конституції. Тут ситуація дуже прикра – цей альтернативний процес або був використаний для піару нових політичних сил, які, використавши його на початковому етапі, перестали ним цікавитися, або для просування проектів грантоїдських організацій, які прив’язують цей процес до західних норм та стандартів, що саме по собі непогано для стартових позицій, але дуже заважає конституційним інноваціям надалі. Крім того, в громадянський конституційний рух проникають безліч фриків, які обезсмислюють цей процес своїм ідеями та дезорганізацією.

Громада не вірить владі, яка упосліджує громаду. В такій ситуації конституційний процес практично неможливий. Мерзотники і слизняки не творять хороших конституцій.

Відтак хороші конституції виникають в середовищі гідних людей, в атмосфері довіри та солідарності, в спрямуванні на власнодумче винайдені інновації, в орієнтації на майбутні світові перспективи та нові моделі співжиття українців.

Тільки в тому середовищі, де досягають цих умов роботи, може виникнути хороша Нова Конституція.