Драматичні події українсько-російської війни порушили чимало питань про співвідношення справжнього й декларативного в нашій державності.

Зокрема про те, наскільки є насправді незалежною Україна в багатьох сферах її буття. Дійсність іще раз найпереконливішим чином продемонструвала величезну залежність нашої держави від Росії: економічну, енергетичну, політичну, технологічну тощо. Але все це проблеми, які можуть бути вирішені й помалу вирішуються. Проте є ще одна, найбільш загрозлива й болюча, рабська духовно-ментальна залежність керівної “еліти” України від Москви.

Ця колоніальна за своєю суттю “еліта” формувалася протягом 340 років російського царату й комунізму, а потім, упродовж понад двох десятиліть незалежності, коли чимало олігархічних та інших статків було зроблено на компрадорській співпраці з російською економікою (насамперед в енергетичній галузі), щó озолотило небагатьох, зробивши жебраками більшість і спричинивши хронічне технологічне відставання української промисловості, адже Росія ніяк не могла й не може бути світочем технологічного поступу. Орієнтація на відсталість інших зумов­лює і власну відсталість. Така “еліта” фактично виступала й виступає “сіамським близнюком” російського панівного класу. Це породжує чимало негативних проявів із її боку, передусім нездатність бути керівним центром і провідною верствою нації в період великого історичного випробування, яким є війна.

Звідси небажання діяти відповідно до воєнних умов, намагання будь-що зберегти пуповину, яка пов’язує вищі верстви Москви й Києва. За великим рахунком нинішній керівний клас України є не українським, а глибоко малоросійським, абсолютно не відповідним статусу незалежної держави.

Символічно, що подеколи представники (насамперед молоді) цього класу демонструють дуже прихильне ставлення до східного сусіда. Нещодавно вітчизняні ЗМІ показали фото сина президента й верховного головнокомандувача всіх Збройних сил України в російській футболці з відповідним написом та біло-синьо-червоними кольорами. Майже всі нащадки привілейованих родин цього класу вчаться за кордоном, де, як стверджують знавці, спілкуються переважно з дітьми можновладців РФ, утворюючи такий собі єдиний російсько-український феномен. За невеличким винятком усі ці керівні родини є російськомовними й російськоментальними, яким важко уявити, що центром світової цивілізації може бути якась інша столиця, крім Москви. Вони в Україні виступають законодавцями культурно-естетичної стильової моди та головними споживачами російського культурного продукту, від їхнього кола ця тенденція поширюється донизу, до мільйонів “посполитих”.

У тому, що після всіх трагедій війни (за даними соціологів) 50% українців досі вважають росіян “братнім народом”, величезна заслуга цієї “еліти”, яка досі не може й не бажає розірвати “сіамську” пуповину. Будучи нездатними відірватися від “століци нашей родіни”, ці люди тримають політичні двері відчиненими для “великого договорняка” (рівнозначного національній капітуляції) з путінським режимом, і в певному сенсі їхня цілком можлива зрада є небезпечнішою як від агресії Москви, так і від тиску західних партнерів. Ця ментально залежна від агресора й морально прогнила “еліта” є велетенським чинником геополітичного ризику для України. Саме вона ніколи не дасть нам по-справжньому усамостійнитися від Росії, а це означає, що точка неповернення в процесі унезалежнення від імперії буде постійно недосяжною. Отже, правдива самостійність Української держави не є можливою без докорінної зміни еліт, без формування потужної контреліти, яка вже сьогодні стихійно формується в середовищі добровольців, волонтерів і небайдужих громадян, декому з котрих, незважаючи на глибоку і стійку антипатію до влади, самим доведеться стати владою.

Нинішня вітчизняна “еліта” є своєрідним національно-регіональним загоном російсько-української постімперської верхівки. До 2014 року, за умовної незалежності України, це ще можна було якось сприймати і з цим миритися, що наше суспільство й робило. Проте після рішучого вибору Майдану, після розв’язання Москвою війни на знищення повноцінної української державності, що стала неминучою, існування такої псевдоеліти є неприпустимим і вкрай загрозливим анахронізмом, котрий слід якнайшвидше усунути в період бойових дій, коли вирішується доля українського суспільства.

Саме прихід до владних важелів України нової еліти без малоросійської генеалогії означатиме, що держава пройшла точку неповернення у своїй емансипації від імперії, бо ж українська еліта матиме значний вплив на широкий загал країни, сприяючи посиленню в ньому патріотично-конструктивних сил та маргіналізації антинаціональних проімперських елементів. Однак, ураховуючи, що нині потуга традиційних постімперських “еліт” не зазнала поразки, не є помітно послабленою, виключати можливість національного геополітичного регресу аж ніяк не випадає. На жаль, загроза реставрації неоколоніального статусу, імперського реваншу є нині для України цілком реальною.

Ігор ЛОСЄВ, “Тиждень”