29 квітня виповнилося 99 років з моменту проголошення Гетьманату Скоропадського. Влада з помпою відзначає і вшановує інших діячів революції 1917-1921, а гетьмана уникає. Хоча він для країни зробив найбільше.

Ми вже звикли до тези, що українські революції – на Граніті, Помаранчеву, Гідності – можна вважати ланками одного процесу, який розтягнувся в часі на два з половиною десятиліття. Цьогорічний ювілей Української революції 1917-1921 рр. мимоволі підказує ідею про розширення рамок. Справді, якщо замислитися, можемо погодитися: нині ми завершуємо те, що наші попередники почали століття тому.

Адже якщо головною ціллю Української революції вважати здобуття справжньої незалежності, то боротьба за неї триває й досі. Події столітньої давнини мають неабиякий повчальний потенціал, і кількість аналогій до теперішніх подій та обставин дійсно вражає. Немає сенсу їх тут переказувати, адже всі давно затямили, що й головний ворог за століття у нас не змінився, і що внутрішні чвари страшніші навіть за того страшного головного ворога, і що ідеями про нейтралітет встелена дорога до поразки, і так далі без кінця. Не кажучи вже про уроки, які маємо винести з тих буремних подій; та це все ясно й без мене.

Я ж у 99-ту річницю проголошення Української Держави (так офіційно називався Гетьманат), яка зовсім непоміченою минула в суботу, хотів би звернути увагу на те, як в Україні забувають (чи не хочуть помічати) здобутки гетьмана Павла Скоропадського. 2017-й рік президент Порошенко проголосив Роком Української революції 1917-1921 рр., із цієї нагоди відбувається чимало подій на офіційному рівні, а Кабінет Міністрів навіть затвердив План заходів аж до 2021 року. Там і спорудження пам’ятників Соборності й Симону Петлюрі, і розширення музейних експозицій-кабінетів Грушевського й Винниченка, конкурси, святкування, вшанування пам’яті полеглих у битвах, відзначення 100-ліття Української академії наук… Дивно лише, що в цій круговерті урочистостей знайшли можливість святкувати ювілей НАН України, але зовсім забули про її фундатора – гетьмана Скоропадського.

Ні, я все розумію: у масовій свідомості малоросів негативний шлейф за Скоропадським тягнеться з “Білої гвардії” Булгакова, а самі – без московитського письменника – ми власну історію осмислити все ніяк не спроможемося. Так, гетьман був офіцером Російської імперії, який прославився в російсько-японській війні, до влади прийшов завдяки німецькій і австрійській арміям, а наприкінці свого правління ще й виступив із Маніфестом за створення Всеросійської федерації, чим фактично заперечив ідею української самостійності / незалежності. Не збираюся його виправдовувати, хочу лише нагадати, що в той час із безумними ідеями братерства з вільною Росією носилася половина малочисельної української еліти, з Грушевським і Винниченком на чолі.

Але на відміну від останніх двох діячів, Скоропадський таки справді багато зробив для молодої української держави – й не лише у виступах, промовах чи щоденникових розмислах. Я можу прийняти логіку Інституту національної пам’яті, який, вочевидь, розробляв проект затвердженого Кабміном плану: Гетьманат окремо не виділяємо, вважаючи його однією з форм інституціоналізованої держави України того часу (інші форми – республіка за Центральної Ради і Директорія). Та все ж доречно пригадати, що саме Гетьманат став найкращим і найпліднішим періодом для України, часом стабільності і навіть сякого-такого економічного розвитку. За гетьмана люди жили у відносній безпеці, мали що покласти на стіл, а територіально Україна була найбільшою за всі чотири роки революції.

Засновано не лише Академію наук, а й два державні університети, Державний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національний театр драми і опери, державний симфонічний оркестр, державну бібліотеку, закладено підвалини створення помісної церкви, надруковано мільйони (!) українських підручників для шкіл, створено військову Академію. Це вже не кажучи про створення Державного банку, стабілізацію державної валюти, побудову адміністративної системи в регіонах, запровадження податкової реформи, прийняття і виконання бюджету, відновлення роботи залізниць. За гетьмана Україна функціонувала як нормальна держава, а не просто повстанський штаб, і була офіційно визнана 30-ма країнами світу. Вже на еміграції – до і під час Другої світової – гетьман використовував свої зв’язки, щоб підтримати Карпатську Україну, клопотав про визволення з концтаборів Бандери, Мельника, Стецька…

Немало, правда? Тоді, як і тепер, не було одновимірних, лише позитивних героїв, кожен мав свої вади. І з точки зору сьогодення політичні погляди чільних діячів Української революції можуть нам здаватися не лише дивними, а й шкідницькими, але в сухому залишку мусимо визнати, що гетьману за сім місяців вдалося для України зробити найбільше. Бодай за це не варто його зіштовхувати в тінь, коли згадуємо про події сторічної давності. Бодай через це треба вголос дивуватися, коли ані в Указі президента, ані в плані Кабміну жодного разу не зустрічаємо цього заслуженого для України прізвища – Скоропадський…

Андрій ЛЮБКА, “Збруч”