В результаті кропіткої роботи інженерів у 1988 році на світ з’явилося 2 експериментальні авто: ленінградська версія «ЛуАЗ-Прото» та луцька — «ЛуАЗ-1301». Візуально обидві машини були абсолютно однакові, але в одній із моделей були власні технічні напрацювання та самобутні рішення.

Обидва позашляховики-універсали відрізнялися високою прохідністю, якщо враховувати їхній малий клас. Автомобілі мали 3 двері, а також габарити і вагу: довжина — 3,4 метра, ширина — 1,57 метра і висота 1,57 метра, споряджена маса — 850 кілограмів. В «ЛуАЗ-Прото» встановлювали чотирициліндровий бензиновий силовий агрегат «МеМЗ-245» (від ЗАЗ-1102) об’ємом 1,1 літра і потужністю 53 кінські сили, завдяки чому машина без проблем розганялася до 148 кілометрів годину, а витрата палива становила скромних 6 літрів на умовні 100 кілометрів.

Двигун працював у парі з шестиступінчастою механічною коробкою передач, з незалежною передньою і залежною задньою підвіскою, за формулою «4 на 4», включаючи повнопривідну систему і підключаємий передній міст. Задні сидіння можна було розкладати, без проблем трансформуючи їх у спальні місця або відсік для перевозки вантажу.

Втім, попри свою оригінальність, «ЛуАЗ-Прото» так і не потрапив у серійне виробництво: причина у відсутності належного фінансування і в тому, що авто було досить специфічне для радянських часів.