В лютому поточного року мало не виник скандал. Стокгольмський інститут дослідження проблем миру (SIPRI) оприлюднив інформацію, згідною із якою Україна протягом 2016 року експортувала в Росію військових товарів на суму 169 мільйонів доларів. Щоправда, згодом було роз’яснення: SIPRI вказує на рік передачі нових озброєнь армії, а не на дату виконання контракту. Іншими словами, Інститут порахував старі поставки в Росію, адже для нього головним є не той момент, коли військове устаткування прибуло на склади, а час, коли його почали використовувати за прямим призначенням.

Але ось інші дані, чия достовірність вже не підлягає сумнівам. Дані від української митниці і від Держстату, які дозволяють уявити картину торгівельних відносин між Україною та Росією. Отже, протягом перших двох місяців 2017 року Україна наростила імпорт товарів з Росії на 78,8% в річному вираженні – до 1,02 млрд. доларів, про що свідчить звіт Державної служби статистики про зовнішньоторговельних операціях за січень-лютий поточного року.

При цьому експорт українських товарів в РФ збільшився на 54,4% – 576,6 млн. доларів. У загальній структурі зарубіжних поставок в Україну імпорт товарів з Росії склав 15,2%, а частка українського експорту на ринок Росії досягла 9,2%.

Натомість експорт в країни ЄС склав 2,437 млрд. доларів (тут спостерігається зростання на 16,2%), а в загальній структурі поставок за кордон частка Євросоюзу склала 38,9%. Імпорт з ЄС в Україну становить 2,790 млрд. доларів (зростання – 13,4%), і на частку європейських постачальників припав 41,7% від загального обсягу імпорту на український ринок.

Так, з Європейським Союзом Україна має більший товарообіг, а що стосується Росії, то тут далеко до довоєнного рівня, однак це не можна вважати позитивом. Бо все одно виникає питання: чому ми досі торгуємо з Росією і чому нарощуємо масштаби такої торгівлі порівняно, зокрема, з 2016 роком?

Відповідь на це питання торкається як моральних, так і практичних причин. З першими все зрозуміло, адже давно доведено, що гроші не пахнуть. Із другими дещо складніше, адже Україна збуває свою продукцію туди, де на неї є попит. Відкривати нові ринки нашій державі не надто вдається, та й це – справедливості заради – не є аж такою простою справою.

Саме тому з України за північний корон їдуть живі тварини, крупи, олії рослинного походження, кондитерські вироби, какао та вироби з нього, продукти переробки овочів, оцет та безалкогольні напої, тютюн, сіль, сірка, руди і шлаки, мінеральні палива, продукти неорганічної хімії, мило, ефірні олії, пластмаси та полімери, деревина, папір, картон та інше.

А з Росії на наші терени потрапляють риба, зерно, тваринні жири, нафта та продукти її перегонки, органічні хімічні сполуки, фармацевтична продукція, добрива, дубильні екстракти, порох і вибухові речовини, каучук, синтетичні нитки, бавовна тощо.

Також Росія є однієї з небагатьох країн, яка купує продукцію українського машинобудування. Тобто трансформатори, двигуни, станки, вагони, трактори. Все це доволі складно, ба навіть неможливо реалізувати у Європі. Навпаки: країни ЄС прагнуть продати таку саму продукцію нам, не маючи зацікавленості в українських аналогах.

Частково продукція машинобудування йде з України в республіки колишнього СРСР – Молдову, Грузію, Азербайджан і Казахстан, але це доволі невеликий відсоток продаж. Що стосується «далекого зарубіжжя», то там, як вже було сказано, наші вироби з металу мало кого цікавлять. В кращому випадку продати вдається сам метал: залізну ружу, чавун, феросплави та напівфабрикати сталі.

Не можна сказати, що в Україні зовсім не шукають альтернативу російським ринкам збуту. Якщо проглянути статистику за 2016 рік, то з’ясується, щов рази збільшилися поставки (в основному за рахунок продажів вершкового масла і соняшникової олії, сирів, м’яса) в країни Південно-Східної Азії та Африки: в 25 разів (до 36,1 млн. дол.) в М’янму, в 3,7 рази (81,2 млн. дол.) в Індонезію, на 57% (46,8 млн. дол.) в Пакистан, в 22 рази (17,7 млн. дол.) в Конго, в 10 разів (3,1 млн. дол.) в Сомалі.

Однак працівникам харчової промисловості не набагато легше, аніж виробникам машин. Бо тим компаніям, які спеціалізуються на м’ясній, молочній та плодоовочевій продукції, доводитьсясамотужки шукати ринки збуту в Європі, Африці, Азії. Держава не допомагає їм у цьому, тому підприємства мусять обирати між трьома варіантами: спробувати закріпитися на внутрішньому ринку, шукати зачіпок на Заході або ж легалізуватися на теренах СНД – тільки вжепід іншою вивіскою.

Що ж стосується імпорту з Росії, то головним імпортним товаром України були і залишаються енергетичні ресурси. Російський газ Україна, щоправда, закуповує у інших європейських країн, але, окрім газу, наша держава закуповує в РФ також чимало нафтопродуктів, а ще – вугілля, кокс, мінеральні добрива та іншу хімічну продукцію.

Висновки зі сказаного є доволі простими. По-перше, за три роки війни зроблено недостатньо кроків для підвищення конкурентоздатності українських товарів. Відкрито замало нових ринків, укладено замало нових контрактів. Ми й досі торуємо найпростіший для нас шлях: заплющивши очі на військову агресію, з якою стикнулася Україна, продовжуємо розбудовувати торгівельні стосунки з Росією.

По-друге, у ситуації, що склалася, є доволі алогічним розраховувати на продовження введених нашими західними партнерами санкцій проти Росії. Зокрема, зазирання в очі Америки та її новій адміністрації є також щонайменше непослідовним. Тим паче, що Захід вже не раз вказував Україні на цю невідповідність: просити санкцій і водночас підтримувати економічні взаємини з нападником.

Чинячи аморально, наша держава втрачає право на підтримку європейських та американських партнерів. Чому влада і уряд так бездарно розпоряджаються наданими нам шансами – питання окреме. В кожному разі, у тому, що за цю подвійну гру нас досі не засудив цивілізований світ, немає заслуги керівництва нашої держави. Проте вічно зважати на те, що нам нема куди продавати свої трактори чи рослинні олії, ніхто не стане. І чим раніше Україна це усвідомить, тим краще для неї та її зовнішньоекономічних перспектив.